Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

— Ти з глузду з'їхав? — почув він голос Амбраса позаду. Лілі, схоже, спала. «Ворона» з ревом летіла крізь ніч.

Минуло кілька секунд, доки Берінг повільно відпустив педаль, і ще за якусь секунду він переніс ногу на гальма, відчуваючи в цьому майже невловному зволіканні силу, яка вже не мала жодного стосунку до зброї в нього за поясом. Потім він натис на гальма і так різко знизив швикість, що голова пса з'їхала з колін Амбраса і вдарилась об спинку сидіння. Амбрас не сказав ані слова, а от Лілі враз випросталася, тихо засміялась, підштовхнула Берінга ліктем і прошепотіла: Вгамуйся!

Майже в самому кінці злітної смуги, там, де в останній рік війни винищувачі-бомбардувальники розвивали максимальну стартову швидкість, відривалися від землі й мусили круто здійматися вгору, щоб не розбитися об прямовисні скелі Кам'яного Моря, — там «Ворона» повільно з'їхала на колишнє платне шосе. Знову почалися незграбні маневри між вибоїн, ям і промоїн. Зараз і ця дорога була порожньою. Прихильники Паттона залишили на маскувальних жердинах і сучках клапті паперу та одягу, від чого деякі з цих попереджувальних знаків були схожі на опудала. Дрантя тріпотіло й маяло на холодному вітрі з озера, махало Берінгові. Ніч ставала шквалистою.

Ломота в плечах, мабуть, не підвела Собачого Короля — погода справді змінювалась. Схили вже наче у хмарах? Видимість погіршилася. Втомлений від напруженого вдивляння у вибоїни розбитої дороги, Берінг потер очі. Він не пригадує, щоб вибоїн було так густо, коли вони їхали в гори. Вони знов і знов виникали у світлі фар, і далеко не всі були позначені жердинами. Іноді він спрямовував автівку до самого краю над крутосхилом, бо інакше не можна було проїхати.

— Куди тебе несе? Обережно! — прошепотіла Лілі й мимоволі вхопилася за його руку, коли авто знову смикнулося, аби оминути яму. Але вона була надто сонною, щоб не заснути знов, тож знову схилила голову на його плечі. Амбрас у темряві говорив з догом і дорогою не цікавився.

Може, це здійнятий позаду «Вороною» шлейф пилу так химерно затуманив зір? Чи могли пориви вітру задувати цей пил крізь щілини та вентиляційні клапани всередину авта? Щойно Берінг протер очі тильною стороною долоні, а вже знову навертаються сльози, і він мусить напружено концентруватись, намагаючись роздивитись, що там на дорозі — яма чи просто тінь.

Хоча, можливо, в усіх цих розладах і обманах зору винні всього-на-всього тьмяні фари «Ворони». Під час ремонту він так і не знайшов їм заміни. А він взагалі правильно їде? Але ні, дорога та сама. Ну й де в Моорі взяти нові фари? Ось про що Собачому Королеві варто було б запитати в капітана. Або, може, Лілі зможе роздобути якісь на рівнині?

Обмірковуючи ці питання, Берінг повільно і непомітно їхав геть від свого щастя. Він обернувся до Лілі, але світло було настільки слабким, що він розпізнав її обличчя лише з другого разу. Вона боролася зі сном. Втомилася не менш за нього.

Але тут Берінг різко прокинувся — попереду, немов тінь, розверзлася яма, без жодного попереджувального знаку, настільки несподівано, що він мало не посадив у неї машину. Він так різко загальмував, що Лілі лиш дивом не врізалася лобом у вітрову шибу. Що відбулося з Амбрасом і догом, Берінг не бачив, але чув, як хазяїн сердито вигукнув:

— …що сталося? Що це з тобою?

— Яма.

— Де? — спитала Лілі.

Раптом Берінг відчув, як перехопило подих: він відвів погляд від дороги і перевів його на Лілі, а ця тінь, ця яма рушила за його поглядом , висковзнула з променів фар, злетіла вгору і чорною плямою потьмарила обличчя Лілі. Тінь рухалася разом з його очима. Яма зяяла не на трасі, а в його погляді! Коли він знову обернувся на дорогу, ця діра повторювала рухи його зіниць; коли невідривно дивився у світло фар, тінь знову завмирала на дорозі — овальна пляма, не надто різко окреслена і не така чорна, як справжні пастки та вибоїни, однак її майже неможливо від них відрізнити. Його погляд, його світ було продірявлено.

— Де? — повторила Лілі. — Де тут яма?

— Ти що, привидів бачиш? Що відбувається?

— Нічого, — відповів Берінг, — зовсім нічого.

І поїхав далі, прямо на цю діру у своєму світі, яка відступала перед ним і з кожним рухом його очей, немов мерехтливий вогник, витанцьовувала то по дорозі, то по темних стінах скель, то над урвищем, а все ж постійно була в полі його зору, ніби вказувала шлях назад до озера. І він рухався вслід цьому знакові, невидимому всім, крім нього самого, рухався за ним у ніч, мовчки й розгублено.