Ерік-Еммануель Шмітт - Мрійниця з Остенде

Стефані аж заніміла, вражена тим, що неймовірно страдаючій, тяжко пораненій людині вистачає делікатності розсипатись у подяках. Цей пацієнт був зовсім несхожим на інших.

«Можливо, саме це він і сказав мені вчора, — подумала вона, — щось приємне, дивовижне. Авжеж, напевно, так воно й було».

Заспокоївшись, вона підтримала розмову, жваво теревенячи про всілякі дрібниці, про передбачене лікування і планування його дня, про те, що завтра його зможуть провідати. Після десятихвилинного базікання Стефані вирішила, що нормальну поведінку щодо нього відновлено. Тож просто знерухоміла, коли він вигукнув:

— Яке щастя, коли тебе доглядає гарненька жіночка…

Цього разу вона була певна, що почула. Ні, вона ж не божевільна. Ті самі слова, вчора й сьогодні. І звертався він до неї.

Стефані нахилилася над Карлом, щоби перевірити вираз його обличчя: його риси виявляли сласне задоволення, що підтверджувало його заяву; його вуста набубнявіли, наче перса; здавалось, йому приємно дивитися на неї, попри перев’язані очі.

Що ж робити? Вона була не в змозі продовжувати розмову. Відповісти на його комплімент? Що ж іще він додасть? І куди все це їх приведе?

Захлюпнута хвилею подібних запитань, вона вибігла з палати.

А опинившись у коридорі, розридалась.

Побачивши її на підлозі, Марі-Терез, чорношкіра колега з Мартініки, допомогла їй підвестися, сунула в руку носову хустинку, а потім відвела подалі від людей, у комірчину, що служила складом для перев’язкового матеріалу.

— Ну ж бо, голубонько, що трапилось?

Несподівана ніжність лише подвоїла горе Стефані, яка ридала на округлому плечі своєї колеги; вона не затихла б, якби її не втихомирив запах ванілі, яким пахла шкіра Марі-Терез і який нагадав їй щасливі миті дитинства, дні народження у бабусі й дідуся чи йогуртові вечірки у сусідки Емми.

— Звідки таке велике горе?

— Сама не знаю.

— Через роботу чи приватне життя?

— Через те і те, — поскаржилась Стефані, сьорбаючи носом.

Вона голосно висякалась, аби приховати розгубленість.

— Дякую, Марі-Терез, мені вже набагато краще.

І хоча решту дня її очі залишались сухими, їй не стало краще, тим паче, що вона не розуміла причини свого плачу.

У свої двадцять п’ять Стефані, яка вивчилася і стала медсестрою, себе знала зовсім мало. Чому? Тому що сама собі не довіряла, — ставлення, успадковане від матері, яка не дивилася на свою доньку прихильно. Хіба вона могла наділяти себе якоюсь значущістю, якщо особа, котра народила її на світ і мала б любити, її гудила? Леа справді не вважала доньку ні гарною, ні розумною, і ніколи не соромилася цього казати; заявляючи про це, вона щоразу додавала: «Що ж ви хочете, не можна тільки через те, що ти матір, не виявляти проникливості!» Материнські погляди, хай частково і змінені, позначили погляди дочки. Якщо в плані розуму Стефані її глум подолала — тоді як Леа, не маючи ніякого диплома, далі продавала одяг, Стефані зуміла закінчити середню школу і здобула парамедичну освіту, — натомість у тому, що стосувалося пластики, вона стійко сприйняла материні естетичні канони. Оскільки вродливою вважалася жінка, подібна до Леа — тоненька, з вузькими стегнами та округлими грудьми, то Стефані до вродливих не належала; вона радше входила — матір часто це повторювала — в категорію повнотілих погануль. У неї дванадцять зайвих кілограмів, тоді як різниця у зрості між ними становить усього сім сантиметрів!

Отже Стефані щоразу відкидала пропозиції Леа, спрямовані на те, «щоби прибратися», побоюючись додати смішне до смішного. Переконана, що мережива, шовкові тканини, коси, шиньйони, кучері, оздоби, браслети, прикраси для вух чи кольє на ній можуть виглядати настільки шокуючими, як на травесті, вона знала, що фізіологічно вона жінка, але не вважала себе більш жіночною, ніж будь-який чоловік. Біла блуза та білі штани її влаштовували, а повісивши їх у роздягальні в лікарні, вона одягала хіба що їхній еквівалент — чорний або темно-синій, а ортопедичні сандалі міняла на великі білі кросівки.

Що ж виникло в палаті 221? Радість чи безнадія? Радість від того, що тебе вважають гарненькою? Безнадія від того, що такою ти є лише для сліпого?

Насправді цей сплеск емоції — вона зрозуміла це, ховаючись під покривалом, — був зумовлений шоком: ці слова відсилали Стефані на ринок спокуси, на ту простору, осяяну сонцем площу, де жінки подобаються чоловікам, вона ж бо гадала, що її відтіля вилучено, і жила обіч, вирішивши не провокувати ні закоханих поглядів, ні освідчень. Стефані була впорядкованою молодою жінкою, якщо впорядкованим можна назвати когось, хто ніколи не знав безладу. Строга через свій комплекс, вона ні на що не зважувалась, уникала свят, барів і нічних клубів. Звісно, траплялося, що дивлячись фільм або читаючи роман, вона мріяла про сентиментальний зв’язок, хоч і усвідомлювала, що це лише фантазм. У житті такого не буває.