Ерік-Еммануель Шмітт - Мрійниця з Остенде

Відтоді Ґабріела стала одержимою щодо схованки на четвертому поверсі. Там мають бути Ґабові таємниці, а також докази його гріховності. Вона не раз приходила туди з інструментами, бажаючи розбити стіну, та її щоразу стримував сором. Вона неодноразово намагалася заворожити Ґаба, вдаючись до номера зі спокусою, мета якого полягала в одному — спонукати його відкрити схованку; він щоразу вигадував новий аргумент, аби від цього ухилитися: «Там нічого немає», «Ти з мене сміятимешся», «Завжди буде зарано тобі її відкрити», «Чи ж я не маю права на свої маленькі таємниці?», «Це тебе стосується, але я не хочу, щоб ти знала». Ці суперечні одна одній відмови Ґабріелу неймовірно дратували, аж якось він сказав: «Ти відкриєш схованку після моєї смерті, і ще буде зарано».

Таке попередження її обурило! Як, їй доведеться чекати десять, двадцять чи тридцять років, аби отримати доказ того, що він усе життя з неї насміхався і що своє існування вона розділила з потаємним честолюбцем! Він її провокує чи що?

— Щось ти нині мовчазна, Ґабріело, — вигукнула Полетта, коли вони разом пили чай.

— Я ніколи не висловлюю того, що не ладнається. Бо так вихована. Тато вклав мені в голову, що формулювати можна тільки позитивні думки, інші слід зберігати при собі.

— Дурниці! Треба все видавати назовні, любонько, інакше матимеш рак. Його отримують жінки, які мовчать. У мене ж його не буде, бо я репетую та гарикаю цілісінький день. Тим гірше, якщо я залізла комусь у печінки: волію, щоби страждав хтось інший, а не я.

Ось так і увиразнився план: позбутися сумнівів, тобто ліквідувати Ґаба і цей план було реалізовано в Альпах.

Ґабріелу, в якої ще не висохло волосся, привели назад до камери, і вона впала на ліжко, щоби продовжити міркувати. Ось що діялося в її голові впродовж трьох останніх років їхнього подружнього життя, ось що вона таїла від кожного, ось як її життя втратило соковитість і сенс, перетворившись на постійний кошмар. Убити Ґаба означало діяти й покінчити з тією нестерпною тривогою. Вона не жалкувала про це. Одначе, свідчення лікаря сьогодні пополудні все в ній перевернуло: вона дізналася, чому Ґаб став менш сексуальним, та про його страждання з цього приводу. Ця ремарка ослабила незрушність її переконань.

Чому вона дізнається про це лише тепер? Раніше вона гадала, що він уникає її, аби присвятити свою енергію коханкам. Чи ж цей безвідповідальний лікар Ракан не міг поговорити з нею про це раніше?

— Ґабріела де Сарла, в кімнату для зустрічей. Вас чекає адвокат.

Це було дуже доречно.

Метр Плісьє поставив чотири металеві коробки на стіл.

— Ось! Тепер прошу пояснити.

Ґабріела не відповіла. Вона сіла і жадібно зняла накривки. Її пальці перебирали папери, що були всередині, деякі з них вона виймала, щоби почитати, потім іще, ще…

По кількох хвилинах Ґабріела звалилася на підлогу, вона була в прострації і задихалася. Метр Плісьє викликав охорону, яка допомогла йому її випростати і змусила дихати. Ґабріелу на ношах віднесли до медпункту, де їй вкололи заспокійливе.

Годину потому, відновивши спокійне дихання, вона запитала, де подівся її адвокат. Їй повідомили, що він забрав коробки й пішов готуватися до слухання.

Випросивши слізно седативний засіб, Ґабріела впала в несвідомість. Радше це, ніж думати про те, що міститься в металевих коробках.

Наступного дня мали місце дебати сторін. Ґабріела виглядала, як її слабка копія, бліда, розгублена, зі слізьми на очах, потрісканими губами. Якби вона хотіла зворушити журі, то нічого кращого придумати не могла б.

Заступник прокурора виголосив обвинувальну промову радше з обов’язку, вона не була жорсткою і нікого не вразила. Потім підвівся метр Плісьє і, тріпочучи рукавами, підвівся, наче соліст, який має виконати свій бравурний уривок.

— Про що тут ідеться? Про те, що в горах загинув один чоловік. Пропоную абстрагуватися від самої події й розглянути дві протилежні версії, які й зібрали нас у суді: це — нещасний випадок, каже його дружина, це — вбивство, заявляє невідомий пастух. Пропоную відійти ще далі, станьмо ще далі, приблизно так само далеко, як пастух, якщо на такій віддалі можна бодай щось розрізнити, і спробуймо пошукати причини вбивства. Їх немає! Загалом мені складно виконувати обов’язки адвоката, бо зазвичай доводиться захищати людину, яку все звинувачує. У випадку з Ґабріелою де Сарла її ніщо не звинувачує, ніщо! Ні мотиви, ні засоби. У гру не входять гроші. Подружні конфлікти відсутні. Зради відсутні. Ніщо її не звинувачує, крім одного. І це — один чоловік. Власне, чоловік, який живе з тваринами, хлопець, який не вміє ні читати, ні писати, опирається шкільній програмі та здатний вписатись у суспільство не інакше, як від нього ізолювавшись. Коротше, цей пастух, працівник, якого я міг би дуже легко звинуватити, бо його звільняли різні працедавці, трудівник, який нікому не приносить задоволення, чоловік без дружини та без дітей, коротше, її бачив цей пастух. На якій відстані він перебував? На відстані не двісті метрів, не триста метрів, що вже й так спотворили б бачення будь-кого, а, згідно з даними реконструкції, на відстані півтора кілометра! Прошу серйозності, пані й панове, що можна побачити на відстані півтора кілометра? Особисто я не побачу нічого. Він же бачить злочин. Неймовірно, хіба ні? Навіть більше, констатувавши замах на вбивство, він не квапиться до місця падіння жертви, не кличе ні рятувальників, ні поліцію. Згідно з його твердженнями, тому що не може покинути свою отару. Ось індивід, який бачить убивство свого ближнього, але продовжує думати, що життя тварин, — які стануть шашликами! — є важливішим… Таких людей, пані й панове, я не розумію. Це було би не страшно, якби він не вказував пальцем на чудову жінку, чесну дружину й довершену матір, інкримінуючи їй останнє, чого вона хотіла би — смерті свого Ґабріеля, Ґабріеля, якого називали Ґабом, кохання її життя.