Ерік-Еммануель Шмітт - Мрійниця з Остенде

Наступного дня вона піднялась у гори на Орлиний перевал і зі стежки, з якої два з половиною роки тому зіштовхнула свого чоловіка, кинулась у прірву.

— Яке щастя, коли тебе доглядає гарненька жіночка…

Коли він уперше прошепотів ці слова, вона вирішила, що не розчула і вилаяла себе. Хіба ж компліментом можна замінити хрипіння пацієнта? Якщо несвідома часточка її розуму знову зіграє з нею таку штуку, вона піде на консультацію до психоаналітика. І мови не може бути про те, щоб її комплекси заважали їй працювати! Досить того, що вони заважають їй жити…

У подальші години, щойно серед обов’язків випадала якась мить, незадоволена собою Стефанія пробувала реконструювати те, що справді сказав хворий з палати 221. Початок фрази начебто правильний — яке щастя, коли тебе доглядає — кінця вона не розчула. Гарненька жіночка? Ніхто ніколи не вважав Стефані гарненькою жіночкою. І правильно, подумала вона.

Виходячи з лікарні Сальпетрієр, молода медсестра так і не знайшла відповіді. Вона замислено ступала під небом, укритим грозовими, майже чорними хмарами, між мурами, що стрімко підносилися високо вгору; прокладені внизу їх проспекти, обсаджені хирлявими акаціями, здавалися пласкими й порожніми. Вона мешкала в готельці в китайському кварталі в південній частині Парижа, кварталі сіро-зелених стін і червоних вивісок. На вулицях, якими ходили азійці, вона видавалася собі громіздкою серед цих мініатюрних, делікатних жінок, цих швидкісних мурашок, які повністю віддавалися роботі. Серед цих ґраційних силуетів надмірним видавався не лише її зріст — нормальний, а й округлі форми.

Увечері, нездатна зосередитися на програмах, що їх вивергав телевізор, вона відкинула пульт і подумала, що її зацикленість є підозрілою.

«Яке щастя, коли тебе доглядає гарненька жіночка!» Бідолашна Стефані, ти намагаєшся знайти одну фразу за іншою, бо завдяки цьому можеш повторити ту, що тобі сподобалась; тоді як її він таки не вимовив. Тож насправді ти нічого не з’ясовуєш, ти просто пережовуєш, собі лестиш і себе причепурюєш.

Після цього вона влаштувала велике прання — що завжди приносило їй полегшення — і взялася за прасування «запізнілої білизни». Натрапивши на радіопередачу, де без кінця передавали пісні її дитинства, вона підсилила звук і, розважаючись, розмахувала паруючою праскою та горлала приспіви, що зринали в пам’яті. Опівночі, випрасувавши кілька стосів одягу і наспівавшись так, що паморочилось у голові, а під повіками танцювали зорі, вона лягла спати заспокоєною, вважаючи, що все забула.

Проте наступного дня, переступаючи поріг палати 221, вона тремтіла.

Врода цього чоловіка її хвилювала.

Карл Бауер видряпувався з шокового стану після тижневого перебування у відділенні інтенсивної терапії. Оскільки його хребет зазнав ушкоджень в автомобільній аварії, лікарі сумнівалися, чи зможе він одужати; стверджувати це вони не могли, тож стимулювали його нерви, визначаючи обширність уражень.

І хоча він лежав під ковдрою, а очі затуляла пов’язка, все, що залишалося від його обличчя й тіла, зворушувало Стефані. Передусім його руки, видовжені елеґантні руки чоловіка, з овальними, майже перламутровими нігтями, створені для того, аби брати цінні предмети чи пестити волосся… А ще — його кольори, смаглявість шкіри, золотавість волосинок, що притінювали його сухорляві м’язи, лискуча чорнота кучерів. І вуста, настільки чітко окреслені й виразні, такі принадні… Особливо його ніс, схожий на лезо з плоті, чіткий, міцний, наявний, звабливий, мужній настільки, що Стефані не могла дивитися на нього і не відчувати лоскоту внизу живота.

Він був високий. Навіть простертий. З підвалу довелося дістати спеціальне ліжко, на яке його поклали. Незважаючи на непорушність та інтубаційні рурки, його зріст уражав Стефані, яка вбачала в тому завершеність переможної чоловічої сили.

«Він так мені подобається, що паморочиться в голові. Якби він був негарним, я не перекрутила б його слів учора».

Сьогодні вона нашорошить вуха, щоб добре розчути. Доки вона дозувала для нього вливання, рахувала піґулки, він прокинувся й відчув чиюсь присутність.

— Ви тут?

— Добридень, мене звуть Стефані.

Крила його носа затремтіли. Користуючись його непорушністю, Стефані роздивлялась його ніздрі, які, як не дивно, жили власним життям.

— Ви були тут учора вранці?

— Так.

— Я щасливий, що ви тут, Стефані.

Його вуста розквітли в усмішці.