Ерік-Еммануель Шмітт - Мрійниця з Остенде

«У будь-якому разі, не в моєму».

Як якась старенька, що звикла до життя на пенсії, вона бачила себе спокійною, поза будь-якою досяжністю, наділеною мертвим або майже мертвим тілом, аж тут слова про її шарм порушили її спокій, це було неочікувано, різко, жорстоко.

Йдучи наступного ранку на роботу, вона вирішила: якщо Карл візьметься за своє, вона його осмикне.

Рутинна робота в лікарні заповнювала її життя. Пройшовши крізь браму Сальпетрієр, яку охороняли наче вхід до військової казарми, вона вступала в інший світ — у місто серед міста, своє місто. В загорожі, яка своїми високими мурами захищала це медичне містечко, було все: газетний кіоск, кав’ярня, каплиця, аптека, їдальня, соціальні служби, адміністративні кабінети, зали засідань, на додачу численні будівлі, присвячені різним патологіям; у саду стояли лави для тих, хто втомився від прогулянки, кілька квітників виставляли напоказ свої квіти, пташки стрибали по траві; пори року минали там, як деінде, зима насипала снігу, літо забезпечувало спеку; свята позначали плин часу, новорічна ялинка, ніч на Івана Купала; люди приходили сюди народжувати, одужувати, помирати, тут інколи можна було зустріти знаменитостей. Мікрокосмос у мегаполісі. Стефані тут не просто існувала, вона відкривала свою потрібність. Години її дня були чітко підігнані, скріплені необхідністю надавати допомогу, візитами, походами до санчастини, вимірюванням температури: звідки ж у неї могла виникнути потреба в іншому житті, що плинуло б деінде?

Відчуття того, що ти приносиш користь, породжувало в неї гордість, яка компенсувала те, чого бракувало. «У мене немає часу думати про себе, у мене надто багато роботи», повторювала вона собі, як тільки відчувала свою самотність.

— Добридень, Стефані, — сказав Карл, усміхаючись, тоді як щойно ввійшовши, вона не промовила ні звуку.

— Доброго дня. Сьогодні ви нарешті зможете прийняти відвідувачів.

— Я цього боюся.

— Чому? Це вас не тішить?

— Буде жарко!

— Тобто?

— На ваш погляд, буде навіть кумедно. Для них чи для мене — трохи менше.

— Хто такі вони?

— Ви не здогадуєтесь?

— Ні.

— Тоді потерпіть, ви побачите цілий спектакль.

Стефані вирішила облишити цю тему і взялася до роботи.

Він усміхався.

Що більше вона клопоталася довкола ліжка, то ширшою ставала його усмішка.

Хоча вона й присягнула, що не ставитиме запитань, все ж не стрималась і вигукнула:

— Чому ви так усміхаєтеся?

— Мною опікується гарненька жіночка…

— Звідки вам знати? Ви ж мене не бачите!

— Я вас чую і відчуваю.

— Прошу?

— З вашого голосу, ваших жестів, з повітря, яке переміщується від ваших рухів, а надто з вашого запаху я вловлюю, що ви гарна жінка. Я в цьому впевнений.

— Базікало! А якщо в мене бородавка на носі чи фіолетова пляма?

— Мене це здивувало б.

— Перевірте!

— Гаразд: у вас є бородавка на носі?

— Ні.

— Фіолетова пляма?

— Теж ні.

— Отож бо! — вигукнув він, радіючи, що виявився правим.

Стефані розсміялась і вийшла.

На відміну від учорашнього, вона віднайшла свою природну життєрадісність і весь день була в доброму настрої.

Після обіду, коли вона по черзі виконувала свої обов’язки в одній за одною палатах, їй стало зрозуміло, що Карл мав на увазі. У кімнаті очікування сім молодих жінок, одна краща за іншу, з ненавистю дивились одна на одну; можна було подумати, що манекенниці чекають на кастинг. Жодна не мала офіційного зв’язку з Карлом, хіба що висока, яскрава, рудоволоса, котра, похизувавшись перед старшою медсестрою титулом «екс-дружини», дістала першість. Решта шість — коханки — тільки знизали плечима, глянувши їй услід, і знову взялися зневажливо роздивлятись одна одну. Чи ж вони лише тепер дізналися про своє існування? Були вони коханками по черзі чи одночасно?

Стефані намагалась перетнути хол якомога частіше, але своєї цікавості так і не вдовольнила. Вставши зі стільця, щоб іти до Карла, вони виконували однаковий маневр: ступивши в коридор, миттєво забували про свій похмурий вигляд, на обличчі проступала тривога, очі наповнювалися слізьми, в руках бгалася хустинка. Оце так актриси! До речі, коли ж вони грали? Коли опановували себе перед іншими, чи коли, тремтячи, підходили до свого коханця? Чи ж бодай колись вони бувають щирими?

Остання зайшла в кімнату о шістнадцятій годині, а за мить вибігла відтіля, голосячи:

— Він помер! Господи, він щойно помер!

Стефані кинулась у палату, підбігла до ліжка, вхопила руку Карла, щоб поміряти пульс, глянула на екрани і вигукнула: