Ніна Джордж - Маленька паризька книгарня

Месьє Одинак одразу побачив те, що приваблювало Манон у цьому чоловікові.

Від Люка Бассета віяло надійністю і водночас чутливістю та мужністю. Мужністю, яка вимірюється не грошима, успіхом і дотепністю, а силою, упертістю і здатністю піклуватися про сім’ю, дім, шматок землі. Такі люди прив’язані до землі своїх предків. Продати, здати в оренду чи навіть подарувати новому зятю її частину для них все одно, що відрізати собі якийсь орган.

«Погодостійкий», як охарактеризувала би Люка мати Жана — Лірабель.

— Ти стаєш зовсім іншою людиною, якщо грієшся вогнищем, а не центральним опаленням, лазиш по деревах, а не їздиш по тротуарах із захисним шоломом, гасаєш вулицею, а не сидиш перед телевізором.

Ось чому вона виганяла його під дощ, коли вони відвідували родичів у Бретані, і гріла воду для купання в котлі над вогнищем. Відтоді гаряча вода ніколи не була такою чудовою.

Що нагадало Жанові про той киплячий котел, коли він дивився на Люка? Те, що чоловік Манон такий самий сильний, живий і справжній. Міцні плечі Люка, його грубі від роботи руки, манера триматися промовляли: я не зігнусь. Цей чоловік дивився на нього темними очима, вивчаючи Жанове обличчя, оцінюючи його тіло й пальці. Вони не потисли рук.

— Слухаю вас, — натомість сказав Люк від дверей. Глибокий, виважений голос.

— Я Жан Одинак. Я той чоловік, з яким ваша дружина Манон жила в Парижі. Аж до… Двадцять один рік тому. Впродовж п’яти років.

— Я знаю, — розмірено проказав Люк. — Вона сказала мені, коли дізналася, що помирає.

Двоє чоловіків стояли один навпроти одного, і на якусь божевільну мить месьє Одинакові здалося, що вони зараз обнімуться. Лише вони могли зрозуміти біль один одного.

— Я прийшов просити пробачення.

Усмішка промайнула обличчям винороба.

— Просити кого?

— Манон. Тільки Манон. Як її чоловік ви навряд чи пробачите, що я кохав вашу дружину. Або що був іншим її чоловіком.

Люк звузив очі. Він пильно й гостро подивився на месьє Одинака.

Може, він намагавсь уявити, як Манон подобалося відчувати ці руки? А можливо, питав себе, чи міг Жан кохати його дружину більше, ніж він?

— Чому ви прийшли лиш тепер? — повільно вимовив Люк.

— Я не прочитав тоді листа.

— Боже мій, — вражено вигукнув Люк. — Чому?

Це було найважче.

— Я думав, там просто чергові виправдання, які жінки пишуть, коли їм набридають коханці, — пояснив месьє Одинак. — Не читаючи його, я лиш намагався зберегти свою гідність.

Неймовірно важко говорити ці слова.

А тепер, нарешті, вилий на мене весь свій гнів, будь ласка.

Люк мовчав. Він ходив туди-сюди дегустаційною кімнатою. Нарешті він знову заговорив, тепер — у спину Жану.

— Мабуть, це було жахливо — коли ви прочитали лист і зрозуміли, що помилялись увесь цей час. Що там не написані звичайні слова: «Залишімося друзями» і подібна нісенітниця. Те, що ви думали там побачити, так? «Це не твоя вина, а моя… Сподіваюсь, ти знайдеш когось, гідного тебе…». А там виявилося зовсім інше.

Жан не чекав такого співчуття. Він почав розуміти, чому Манон вийшла заміж за Люка. А не за нього.

— Це було пекло, — додав месьє Одинак. Він хотів сказати більше, набагато більше. Але був приголомшений. Він уявляв, як Манон усе дивилася на двері, які так і не відчинилися. Жан не обертався до Люка. Його очі пекли сльози сорому.

І саме тоді він відчув Люкову руку на своєму плечі.

Люк повернув Жана обличчям до себе. Він дивився йому прямо в очі, не відводячи погляду і передаючи свою скорботу.

Вони стояли мало не впритул, висловлюючи очима невимовне. Жан спостерігав печаль і ніжність, лють і розуміння. Він бачив, що Люк роздумує, що ж їм робити, але помітив також його готовність витримати все, що б не сталося.

Шкода, що я не знав Люка раніше.

Вони могли б горювати разом. Після ненависті й ревнощів.

— Я мушу запитати про це, — сказав Жан. — Воно не йде мені з голови, відколи я побачив її. Вікторія… вона…

— Вона наша донька. Манон була вже на третьому місяці вагітності, коли повернулася до Парижа. Вікторія задумана навесні. Манон уже знала про свою хворобу, але нікому не сказала. Вона вирішила на користь дитини і проти антиракової терапії, коли лікарі запевнили її, що в дитини залишається шанс.

Голос Люка ще й досі тремтів.

— Манон сама вибрала вірну смерть. Вона сказала мені, коли вже було надто пізно… занадто пізно позбутися дитини і спробувати врятувати її. Вона тримала свій рак у секреті аж до того самого листа до вас, Жане. Вона сказала, що їй дуже соромно, що це розплата за те, що вона одночасно кохала обох. Господи! Наче кохання — це злочин… Чому вона була така жорстока до себе? Чому?