Ніна Джордж - Маленька паризька книгарня

Жан Одинак раптом відчув укол заздрощів.

Удвох Люк і Міла мають виноградник, маєток, відомий ресторан, можливо, сад. У них є сонячний, потопаючий у квітах, Прованс, хтось, кому вони можуть звіряти всі свої негаразди. Щастя Люка просто повторилося. Хоча, може й не просто, але в цей момент у Жана не було сил на більш виважену думку.

— Як мило, — промурмотів він трохи саркастичніше ніж хотів.

Макс пирхнув.

— А що ви чекали? Що Люк гризтиме себе, ніколи більше не гляне на іншу жінку й чекатиме смерті, давлячись сухим хлібом, зморщеними оливками і часником?

— Що ви хочете цим сказати?

— Це ви мені скажіть, — прошипів Макс у відповідь. — Кожен страждає по-своєму. Цей виноградар вибрав опцію «нова жінка». То й що? Звинувачуватимемо? Йому що, треба було чинити… так як ви?

Спалах обурення засліпив месьє Одинака.

— Я тобі зараз вріжу, Максе.

— Знаю, — відповів Макс. — Та я також знаю, що потім ми разом і постаріємо, пришелепкуватий ви чоловіче.

— Це все містраль, — сказала мадам Бонне, яка почула їхню суперечку, і похмуро пройшла повз них у будинок, хрускотячи гравієм.

— Вибачте, — пробурмотів Жан.

— І ви мені. Чортів вітер.

Вони знову замовкли. Добре, що можна все звалити на вітер.

— Ви й досі хочете навідатися до Люка?

— Так, звичайно.

— Усе збираюся вам сказати, відколи ви приїхали.

І коли Макс нарешті розповів про те, що так мучило його останні кілька тижнів, Жан подумав, що, мабуть, не розчув сказаного у гуркоті й свисті вітру. Очевидно, так воно й було, бо почуте — таке чудове і водночас настільки жахливе, що не могло бути правдою.

Макс узяв собі ще одну порцію запашного омлету з трюфелями, що його Бріжіт Бонне приготувала їм на сніданок. Наслідуючи прованську традицію, вона поклала дев’ять свіжих нерозбитих яєць у скляну банку разом із раннім зимовим трюфелем, щоб яйця увібрали його аромат. Аж через три дні вона зробила із цих яєць омлет і прикрасила його тонесенькими пластиночками трюфеля. Смак був чуттєвий, дикий, насичений і м’ясний.

Яка щедра остання їжа приреченого, спало на думку Одинакові.

Він відчував, що сьогодні буде найдовший і найважчий день у його житті.

Він їв, ніби молився. Він не розмовляв. Він насолоджувався всім зі спокійною зосередженістю, наче робив запас на найближчі кілька годин.

Крім омлету, були ще кавайонські дині двох сортів: білі й помаранчеві, запашна кава із гарячущим солодким молоком у великих квітчастих чашках, домашній джем із слив і лаванди, свіжоспечений багет і ніжні круасани, які Макс, як завжди, привіз із Боньйо на своєму чахкаючому скутері.

Він відвів погляд від тарілки. Там угорі була стара Романська церква Боньйо. Уздовж неї — стіна цвинтаря, розпечена під променями сонця. Кам’яні хрести здибилися в небо. Він згадав обіцянку, яку порушив.

Я хочу, щоб ти помер перший.

ЇЇ тіло обвилося навколо нього, коли вона видихала:

— Обіцяй! Обіцяй мені!

Він пообіцяв.

Тепер він був упевнений: Манон уже тоді знала, що він не зможе виконати своєї присяги.

Я не хочу, щоб тобі довелося йти самотою до моєї могили.

Тепер йому все ж доведеться пройти цей шлях одному.

Після сніданку вони втрьох вирушили в паломництво через кипарисові гаї й фруктові сади, овочеві поля й виноградники.

За чверть години виноробня Бассета — довгий, триповерховий бежевий маєток в оточенні високих, крислатих каштанів, мідних буків і дубів — з’явився в них на виду між рядами винограду.

Одинак з тривогою дивився на чудовий будинок. Вітер сіпав кущі й дерева.

Щось ворухнулося в нього всередині. Ні, не заздрість, не ревнощі, не обурення минулої ночі. Швидше…

Часто все виявляється не таким страшним, як ти боявся.

Тепло. Так, він відчував якесь тепло — до цього місця і до цих людей, які назвали своє вино Манон і присвятили себе відновленню свого щастя.

Того ранку Макс зберігав мовчання.

Жан доторкнувся до руки Катрін.

— Дякую тобі, — промовив він. Вона зрозуміла його.

Праворуч біля виноробні знаходився новий ангар — для причепів, великих і малих тракторів, і для особливого виноградникового трактора з високими вузькими колесами.

Дві ноги в робочому комбінезоні стирчали з-під трактора, та чулися звідти вражаюче образні лайки й дзенькіт інструментів.

— Привіт, Вікторіє! — гукнув Макс веселим і одночасно розпачливим голосом.