Ніна Джордж - Маленька паризька книгарня

— О, містере Носовичок, — почувся молодий жіночий голос.

За мить трактористка викотилася з-під машини. Зніяковівши, вона провела рукою по своєму виразному обличчю, та тільки ще більше розмазала бруд і масляні плями.

Жан тримав себе в руках, але все одно був приголомшений.

Перед ним стояла двадцятирічна Манон. Без косметики, з довшим волоссям, хлопчачого виду.

Звичайно, вона не була викапана Манон. Коли Одинак придивився до цієї привабливої, спортивної, упевненої в собі дівчини, образ Манон щез. Дев’ять разів він не бачив її, а на десятий — раптом Манон дивилася з цього незнайомого молодого обличчя.

Вся увага Вікторії була прикута до Макса. Вона перебігла очима по ньому зверху донизу, розглядаючи його робочі черевики, зношені штани і вилинялу сорочку. У її погляді промайнув натяк визнання. Вона схвально кивнула.

— Ви називаєте Макса «Носовичком»? — запитала Катрін, стримуючи сміх.

— Атож, — відповіла Вік. — Саме таким він був. Користувався носовичком, їздив на метро замість ходити пішки, собак бачив тільки в спеціальних сумках-переносках, ну, і так далі.

— Ви повинні вибачити юну леді. Тут, у глушині, вони вчаться гарних манер тільки напередодні свого весілля, — Макс з ніжністю дражнив її.

— Що, як відомо, є найголовнішою подією в житті будь-якої паризької жінки, — парирувала вона.

— Ще й не одноразовою, — додав Макс посміхаючись.

Вік змовницьки посміхнулася йому.

Подорож закінчується, коли ти закохуєшся, думав Жан, спостерігаючи, як молоді люди милуються одне одним.

— Ви хотіли побачити тата? — спитала Вік, раптово порушуючи ідилію.

Макс кивнув із застиглим поглядом, Жан — стривожено, а Катрін промовила, усміхаючись:

— Та десь так.

— Я проведу вас до головного будинку.

І ходить вона не так, як Манон, спало Одинакові на думку, коли вони йшли за нею під розлогими платанами, де тріщали цвіркуни.

Дівчина озирнулася на них.

— До речі, я — червоне вино: Вікторія. Біле вино — це моя мама, Манон. Виноградники колись належали їй.

Жан відчув, як рука Катрін на якусь мить стисла його руку.

Макс не зводив очей з Вікторії, яка стрибала через дві сходинки попереду. Та раптом він зупинився, вхопив Жана за руку й потяг назад.

— Ось чого я вам не сказав минулого вечора — це жінка, з якою я збираюсь одружитися, — дуже спокійно і щиро сказав Макс. — Навіть, якщо виявиться, що вона — ваша дочка.

О, Боже. Моя?

Вікторія жестом запросила їх увійти і вказала на кімнату дегустації вин. Може, їй почулось? Вона посміхнулась: одружитися зі мною? Такий «Носовичок», як ти? Подивимось, наскільки це серйозно.

Уголос же вона сказала:

— Старі підвали он там, ліворуч; там ми зберігаємо Вікторію . А Манон витримується в підвалах під абрикосовим садом. Зараз я покличу батька. Він покаже вам виноробню. Зачекайте ось тут, у кімнаті для дегустації. Як мені вас… представити? — закінчила Вік весело й зашарілась. Вона обдарувала Макса усмішкою, яка наче випромінювалася з усього її тіла.

— Жан Одинак. Із Парижа. Книгар, — сказав Одинак.

— Жан Одинак. Книгар із Парижа, — задоволено повторила Вікторія і зникла.

Катрін, Жан і Макс чули, як вона піднялась скрипучими сходами, пройшла коридором і до когось звернулася. Трохи поговорила: запитання, відповідь, запитання, відповідь. І ось знову чути, як вона спускається — гнучка й безтурботна.

— Він зараз до вас вийде, — повідомила Вікторія, зазирнувши до кімнати, посміхаючись, на якусь мить перетворившись на Манон, і знову зникла.

Жан чув, як Люк піднімався й спускався сходами, відчиняв шафу, або ж висував шухляду.

Жан стояв там, а містраль розганявся, шарпав високі жалюзі на будинку, продирався крізь листя величних каштанів і нагрібав купи сухої землі між кущами винограду.

Він стояв там, а Макс тим часом потихеньку зник услід за Вікторією; Катрін торкнулася його плеча й прошепотіла:

— Я чекатиму в бістро. Я люблю тебе, що б там не сталося, — і вирушила познайомитись із частиною садиби, яка належала Мілі.

Жан чекав, чуючи, як наближаються кроки Люка: писклявими мостинами, скрипучими сходами, плитками підлоги виноробні. Тільки тоді Одинак обернувся до дверей. Ось зараз він віч-на-віч зустрінеться із чоловіком Манон. Чоловіком, дружину якого він любив.

Жан і досі не знав, що він збирається сказати Люкові.

Люк був такого самого зросту, як і він. Волосся кольору мигдалю, випалене сонцем. Коротке, але підрівняти не завадило б. Розумні світло-карі очі, оповиті дрібними зморшками. Високе, мов струнке дерево, тіло в джинсах і вилинялій блакитній сорочці, сформоване роботою із землею, фруктами й камінням.