Ніна Джордж - Маленька паризька книгарня

Щоразу, коли він спав із Катрін, Жан Одинак ставав дедалі ближчим до потоку життя. Він провів двадцять років на дальньому березі цієї річки, уникаючи кольорів і ніжності, запахів і музики — закам’янілий, самотній і демонстративно відсторонений.

А тепер… він купався знову.

Жан відроджувався, бо був закоханий. Він дізнався безліч нових дрібничок про цю жінку. Наприклад, прокидаючись уранці, Катрін наполовину була ще у своїх снах. Іноді вона борсалася в тумані смутку; те, що ввижалося їй у тінях ночі, то дратувало її, то присоромлювало, то надокучало, а то й надовго псувало їй настрій. Це була її щоденна боротьба з перебуванням між світами сну й реальності. Жан виявив, що може проганяти ці примари сну — він приводив Катрін до моря і приносив їй горнятко гарячої кави.

— Завдяки твоєму коханню я навчаюся любити себе також, — сказала вона якось уранці, коли море було ще сонного сіро-блакитного кольору. — Я завжди брала лише те, що життя пропонувало мені, але ніколи не пропонувала нічого собі. Ніколи особливо не звертала на себе уваги.

Ніжно пригортаючи її, Жан думав, що відчуває те саме: він може любити себе, бо його любить Катрін.

Коли настала ніч, уже вона пригорнула його міцніше, бо друга велика хвиля гніву накрила чоловіка. Цього разу він розлютився на себе. Жорстоко й розпачливо сипав прокльони вже на свою голову, гніваючись від посталого перед ним жорсткого усвідомлення безповоротності втраченої частини свого життя і занадто короткого часу, що лишився. Катрін не зупиняла його, не заспокоювала і не відверталася.

Та скоро запанував спокій. Адже цього короткого часу достатньо. Бо кілька днів можуть вмістити все життя.

Тепер — до Боньйо — у край його далекого минулого, минулого, що й досі глибоко корінилося в ньому. Та більше воно не було єдиною кімнатою в його емоційному домі. Нарешті з’явилося теперішнє, щоб йому протистояти.

Ось чому було легше вертатися, думав Жан, поки вони з Катрін добиралися через вузький скелястий перевал із Лурмарена — це місто, на думку месьє Одинака, схоже на п’явку, яка висмоктує кров із туристів, — до Боньйо. Дорогою вони обігнали велосипедистів, чули постріли мисливських рушниць у скелястих горах. Випадкові, майже безлисті дерева кидали діряву тінь. А навкруги сонце випалило всі кольори. Після невтомного руху моря непорушна маса гір Люберон справила на Жана гнітюче враження. Він із нетерпінням чекав зустрічі з Максом. Справді з нетерпінням. Макс забронював їм велику кімнату під дахом оповитого плющем будинку мадам Бонне, колишнього притулку для учасників руху опору.

Коли Катрін і Жан занесли багаж до своєї кімнати, прийшов Макс і повів їх до свого голубника. На широкій стіні біля фонтана він приготував освіжний сніданок із вина, фруктів, шинки й багетів. Був сезон трюфелів і літератури. Уся місцевість дихала ароматом диких трав і сяяла осінніми кольорами — іржаво-червоними і винно-жовтими.

Макс добряче засмаг, подумав Жан. Засмаг і дуже змужнів. Проживши в Любероні два з половиною місяці, він зовсім одомашнів тут, наче в душі завжди був південцем. Проте месьє Одинак зауважив, що хлопець дуже втомлений. У відповідь Макс пробурмотів загадково:

— Хто ж спить, коли земля танцює?

Макс розповів йому, що мадам без зайвих церемоній найняла його звичайним чорноробом — на час його «хвороби». Їм обом із чоловіком Жераром сягнуло за шістдесят, а їхнє господарство — зокрема три будинки для відпочивальників і кімнати — було завелике, щоб і далі самим його доглядати. Вони вирощували овочі, фрукти, кілька кущів винограду. Макс запропонував допомогу в обмін на їжу й дах над головою. Його голубник напхом напханий замітками, оповіданнями і чернетками. Хлопець писав уночі й уранці до полудня.

Пополудні Макс допомагав у цій щедрій на врожай садибі, виконуючи все, про що просив Жерар: обрізав виноград, полов, збирав фрукти, ремонтував дахи, сіяв і збирав урожай, завантажував фургон для доставки, їздив із Жераром на ринок, шукав мармурові гриби, чистив трюфелі, обтрушував фігові дерева, обрізав кипариси й робив із них живі менгіри, чистив басейни, ходив по хліб для гостей міні-готелів.

— А ще я навчився водити трактор і впізнаю по голосу всіх жаб у басейні, — розповідав він Жану, іронічно посміхаючись.

Сонце, вітер і фізична праця на прованській землі змінили Максове юнацьке обличчя міського жителя на обличчя чоловіка.

— Хвороба? — перепитав Жан, коли Макс відзвітував і налив їм по склянці білого вина Ventoux. — Яка хвороба? Ви нічого не писали у своїх листах.