Ніна Джордж - Маленька паризька книгарня

Може, варто було б жити звичайним життям до цього самого дня, бо це те, що найбільше дратує смерть — бачити, як ми п’ємо життя до останку?

(Ось знову моя дочка кашляє і тільки за двадцять хвилин може говорити. Вона добирає слова.

Цукор, каже вона, але це не те. Вона нервується.

Танго, шепоче вона.

Друзі вікна, кричить вона.

Я знаю, що вона має на увазі: французькі вікна.)

Жане. Люку. Обидва. Ви, двоє.

Наостанок. Я йду недалеко.

До кінця коридору, в мою улюблену кімнату.

А звідти — в сад. А там я перетворюся на світло і полину, куди схочу.

Іноді, вечорами, я сиджу там і дивлюсь на будинок, де ми жили разом.

Я бачу тебе, Люку, мій дорогий чоловіче, як ти ходиш одними кімнатами, а тебе, Жане — як ти переміщаєшся іншими.

Ви шукаєте мене.

Звичайно ж, мене вже немає в зачинених кімнатах.

Подивіться на мене! Ось сюди.

Зведіть очі, я тут!

Думайте про мене, кличте мене на ім’я!

Усе це стало не менш реальним лише тому, що я пішла.

Смерть нічого не важить.

Для життя вона нічого не вартує.

Ми завжди залишимося тим, чим були одне для одного.

Підпис Манон ледве видно. Більше ніж за двадцять років по тому Жан Одинак схилився над нерозбірливими літерами і поцілував їх.

На третій день містраль несподівано стих. Так завжди бувало. Він пообдирав фіранки, поробив із розкиданих пластикових пакетів нові візерунки, змусив собак гавкати, довів людей до сліз.

А тепер він щез, прихопивши із собою порохняву, зайву спеку й втому. До всього тутешні жителі позбулися навали туристів, дуже метушливих, божевільних і занадто рішуче налаштованих наводнити собою навколишні містечка. Люберон повернувся до життя у звичному ритмі, який визначався лише циклами природи. Цвітіння, посів, дозрівання, чекання, терпіння, збирання врожаю і вчасне, безумовне виконання того, що треба виконати.

Тепло повернулось. Але це було м’яке, благодушне осіннє тепло, яке викликало ностальгійний щем за вечірніми грозами й холодними ранками, яких так не вистачало впродовж спекотних літніх місяців, що зневоднили спраглу землю.

Що вище піднімався Жан Одинак крутою, роз’їждженою дорогою з пісковику, то тихіше ставало. Супроводжували лише цвіркуни, цикади й легеньке квиління вітру, коли він видирався на величезний пагорб, де приліпилася церква Боньйо. Він ніс із собою щоденник Манон і відкорковану та знову злегка закупорену пляшку Люкового вина.

Месьє Одинак ішов саме такою ходою, якої й вимагав цей крутий, нерівний шлях — зігнутий, наче грішник під час каяття, маленькими кроками, перемагаючи біль, що від щиколоток повз уже по ногах, спині, голові. Проминувши церкву, східці якої хіба трохи нагадували кам’яні сходи, та кедри, він дістався вершини.

Від виду, що відкрився, у нього запаморочилася голова. Ген-ген унизу розгорнувся віялом пейзаж. Яскравий після містралю день забрав у неба всі кольори, і обрій, де, як здавалося Жанові, мав бути Авіньйон, був зовсім білий. Жан Одинак бачив будинки пісочного кольору, розкидані, наче гральні кості, на зелено-червоно-жовтій клаптиковій ковдрі, як на старих картинах. Довгі ряди стиглих і соковитих виноградних лоз вишикувались, ніби солдати. Величезні вицвілі квадрати лаванди. Зелені, коричневі й кольору шафрану поля, а між ними майорить зелень дерев. Сільська місцевість така прекрасна, вид такий величний, що в усіх, у кого лиш була душа, вона завмирала від захвату.

Ця Голгофа з товстими стінами, масивними могильними плитами й кам’яними хрестами схожа на першу сходинку до небес. Господь, мабуть, сидів десь тут, розглядаючися навкруги із цієї сяючої вершини. Тільки в Нього і померлих був привілей насолоджуватися цією урочистою безмежною панорамою.

Похиливши голову, з калатаючим серцем Жан пройшов грубим гравієм до залізних воріт.

Огороджена територія була довга й вузька. Вона являла собою дві тераси по два ряди могил у кожній. Усипальниці з обвітреною охрою та могильні плити із сіро-чорного мармуру на верхній терасі, на нижньому рівні — те саме. Надгробки заввишки з двері і завширшки з ліжко, багато з них увінчані показними хрестами. Переважно сімейні склепи, глибокі останні прихистки з приміщенням для горювання протягом століть.

Обрізані стрункі кипариси стояли серед могил, не відкидаючи тіні. Усе відкрите, голе, ніде жодної травинки.