Ніна Джордж - Маленька паризька книгарня

— О, Господи! Для однієї людини? Для однієї однісінької? Після всіх отих років роботи?

— Звичайно — якщо це може врятувати життя тієї людини! Тій дамі не потрібна «Ніч» саме зараз. Вона б із нею не впоралася. Побічні ефекти дуже небезпечні.

Джордан замислився. Він роззирнувся довкола. На цій баржі було зібрано тисячі книг. Вони лежали на книжкових полицях, на стільцях, були складені в стоси на підлозі.

— Але звідки ви знаєте, яка в людини проблема і які можуть бути побічні ефекти?

Ну, от як можна пояснити Джордану, що він і сам точно не знає як це робить?

Месьє Одинак використовував вуха, очі та інтуїцію. Раз поговоривши з людиною, він уже був здатен розпізнати, чого не вистачає цій душі. Поза людини, її жести, манера рухатися також підказували йому, що обтяжує чи гнітить її. І, наостанок, він володів тим, що його батько називав «трансперцепція», суперсприйняття. «Можна бачити й чути крізь маскування, яким прикриваються майже всі люди. А під ним уже видно все, що їх турбує, про що вони мріють, і чого їм бракує».

Кожна людина має якийсь дар. Йому перепала «трансперцепція».

Один із його постійних покупців, психотерапевт Ерік Лансон, чий кабінет знаходився біля Єлисейського палацу і який лікував урядових чиновників, якось зізнався месьє Одинаку, що він заздрить його «психометричному таланту сканувати душі точніше від терапевта, котрий страждає через шум у вухах після 30 років слухання».

Щоп’ятниці після обіду Лансон уже був у «Літературній аптеці». Він насолоджувався фентезі на кшталт «підземелля і дракони» і намагався розсмішити месьє Одинака психоаналізом персонажів.

Окрім того, Лансон направляв політиків та їхній уражений стресом адміністративний персонал до месьє Одинака з «приписами», у яких психотерапевт описував їхні неврози умовним літературним кодом: «Кафкіанство з нальотом Пінчона», «Шерлок, абсолютно ірраціональний» або «Чудовий приклад синдрому Поттер-з-під-сходів».

Месьє Одинак уважав за виклик навертати до книжок людей (здебільшого чоловіків), які щодень стикаються із жадобою, зловживанням силою, а також із Сізіфовою природою офісної праці. Яка була радість, коли один із тих замордованих підлиз кинув роботу, що висотувала з нього останні краплі індивідуальності! Часто книга відігравала не останню роль у такому визволенні!

— Розумієте, Джордане, — месьє Одинак спробував зайти з іншого боку, — книга — це лікар і ліки в одній іпостасі. Вона ставить діагноз і призначає лікування. Точно добираю романи для відповідних хвороб: отак я продаю книги.

— Зрозуміло. Мій роман був дантистом у той час, як дама потребувала гінеколога.

— Е-е… ні.

— Ні?

— Звісна річ, книги — це більше, ніж лікарі. Одні романи — це люблячі, вірні товариші на все життя. Інші можуть надавати по вухах. Ще інші — огорнуть вас теплим рушником, коли на вас нападе ота осіння нудьга. А є такі… ну, мов рожева солодка вата, промайне в голові на мить і лишить по собі блаженну порожнечу. Як коротка, бурхлива інтрижка.

— А, так «Ніч» — це одноразове чтиво? Солодкий пиріжок?

Дідько. Старе правило книготоргівлі: ніколи не говори з авторами про книжки інших письменників.

— Та ні. Книги, як люди, а люди, як книги. Ось я розповім вам, як я це уявляю. Я питаю себе: Чи є він або вона головним героєм свого життя? Який у неї мотив? Чи вона — другорядний персонаж у власній казці? Чи вона викреслює себе зі своєї казки, бо чоловік, кар’єра, діти, робота поглинають увесь текст?

Очі Джордана розширилися від здивування.

— Я тримаю в пам’яті близько тридцяти тисяч історій, і це, знаєте, ще небагато, якщо врахувати, що в одній тільки Франції налічується понад мільйон назв. Тут у мене зберігаються вісім тисяч найкорисніших робіт, як набір для першої допомоги. Але я й сам складаю курси лікування. Я готую ліки з літер. Куховарська книга з рецептами, що її читаєш, мов чудовий сімейний вихідний. Роман, герой якого схожий на читача. Поезія, що викликає сльози, які б перетворилися на отруту, якби їх проковтнули. Я слухаю ось цим…

Месьє Одинак вказав на сонячне сплетіння.

— Слухаю також цим, — він потер потилицю. — І цим, — тепер він вказував на м’яке місце над верхньою губою. Якщо тут поколює…

— Та ну, не може бути…

— Ще й як може. — Він міг таким чином «прослухати» до 99,99 відсотка людей.

Хоча на деяких людей його трансперцепція не діяла.

Наприклад, на нього самого.

Але месьє Джордану цього знати поки що не потрібно.