Ніна Джордж - Маленька паризька книгарня

Жінка спокійно сприйняла його вигадку і зітхнула:

— Надворі на нас чекає моя мати. Вона каже, що хоче переїхати до будинку для літніх людей, щоб мені більше не доводилось її утримувати. Але я так не можу. Ви б змогли?

— Я побуду з вашою мамою, а ви виберіть подарунок. Гаразд?

Жінка погодилась і вдячно усміхнулася.

Месьє Одинак приніс на набережну склянку води для бабусі. Вона не наважувалася пройти по трапу.

Месьє Одинак знав про цю обережність літніх людей. У нього було багато покупців віком за сімдесят, з якими він розмовляв на цю тему тут, на березі, на цій самій лавочці з кованого заліза, де тепер сиділа старенька. Що далі йшло їхнє життя, то обережніше ставилися старі до свого майбутнього: нічого не повинно загрожувати часу, який їм ще залишився. Ось чому вони більше не подорожували. Ось чому вони зрубували старі дерева біля хат, щоб ті не впали на їхні дахи. Ось чому більше не ризикували переходити річку по сталевому трапу завтовшки п’ять міліметрів. Месьє Одинак також приніс бабусі книжковий каталог журнального формату, щоб вона ним обмахувалась, як віялом у літню спеку. Літня пані поплескала рукою поряд із собою, запрошуючи сісти.

Вона нагадувала месьє Одинакові його матір, Лірабель. Можливо, очима. У них світились увага і розум. Він сів поряд. Виблискувала Сена, високо вгорі куполом вигиналося блакитне літнє небо. Із Площі Згоди долинав шум машин. Тиша не западала ані на мить. Місто трохи спорожніє десь після чотирнадцятого липня, коли парижани вирушать на узбережжя та в гори на літні канікули. Але й тоді воно буде гамірне й ненаситне.

— Ви теж так робите іноді? — раптом запитала старенька. — Передивляєтесь старі фото, шукаючи на обличчях померлих ознаки їхньої скорої смерті?

Месьє Одинак похитав головою.

— Ні.

Тремтливими пальцями, вкритими пігментними плямами, пані відкрила медальйон на намисті.

— Це мій чоловік. Сфотографований за два тижні перед хворобою. А потім раз і маєш — молода жінка в порожній кімнаті.

Вона провела вказівним пальцем по світлині чоловіка і легенько постукала його по носі.

— Який він тут безтурботний. Неначе всі його плани обов’язково мали здійснитися. Ми дивились у фотокамеру й думали, що все так і триватиме, аж тут: bonjour , одвічний супокій.

Вона хвилю помовчала.

— Хто як, а я себе фотографувати більше не дам, — промовила. Затим підставила обличчя сонцю.

— А у вас є книга про вмирання?

— Та й не одна, — відповів месьє Одинак. — Про старіння, про зараження невиліковною хворобою, про вмирання повільне, швидке, у повній самотності де-небудь на підлозі лікарняної палати.

— Мені завжди було цікаво, чому так мало пишуть про життя. Померти може кожен. А от жити?

— Ви маєте рацію, мадам. Так багато можна написати про життя. Життя з книжками, життя з дітьми, життя для початківців.

— То напишіть.

Наче я можу щось комусь порадити.

— Я б краще написав енциклопедію загальних емоцій, — зізнався він. — Від А: «Алармічний невроз при зустрічі з автостопниками», минаючи С: «Самозакоханість жайворонків», аж до Я: «Явний психоз, викликаний маніакальним бажанням заховати великі пальці ніг, або Страх того, що вигляд ваших ніг може знищити чиєсь кохання до вас».

Месьє Одинак дивувався, навіщо він говорить усе це незнайомій людині.

Краще б він не відчиняв ту кімнату.

Бабуся поплескала його по коліну. Він різко здригнувся: фізичний контакт — це небезпечно.

— Енциклопедія емоцій, — повторила вона, усміхаючись. — Про великі пальці — це точно. Альманах загальних почуттів… Ви знаєте такого німецького письменника Еріха Кестнера?

Месьє Одинак кивнув. У 1936 році, незадовго до того, як Європа потонула в чорно-коричневому мороці, Кестнер опублікував збірку «Лірична домашня аптечка» , куди ввійшли твори з поетичної медичної скриньки автора. «Цей томик присвячений лікуванню приватного життя, — написав поет у передмові. — Його слід призначати — здебільшого в гомеопатичних дозах — для лікування невеликих та серйозних захворювань буття, а також як допоміжний засіб при „терапії середнього внутрішнього життя“».

— Завдяки Кестнеру, зокрема, я й назвав свою книжкову баржу «Літературною аптекою», — додав месьє Одинак. — Я хотів лікувати почуття, що не вважаються захворюваннями й не діагностуються лікарями. Усі оті невловимі почуття та емоції, які абсолютно не цікавлять лікарів, бо вони, мовляв, такі незначні й ефемерні. Почуття, що переповнюють тебе, коли закінчується ще одне літо. Або коли усвідомлюєш, що й цілого життя замало, щоб знайти себе. Або відчуття смутку, коли дружба розвивається не так, як уявлялось, і доведеться тепер далі шукати супутника на все життя. Або нудьга, що бере за серце на ранок дня народження. Ностальгія за світом свого дитинства. Приблизно так.