Ніна Джордж - Маленька паризька книгарня

Вона впустила книгу.

— Та ви геть здуріли, — прошепотіла вона, крутнулась на підборах і пішла хиткою ходою, опустивши голову, через наповнене книжками черево баржі до набережної.

Месьє Одинак підняв «Їжачка» . Корінець книжки пошкодився від падіння. Доведеться віддати роман Мюріель Барбері за один чи два євро букіністам на набережній, де стоять їхні коробки з книжками, у яких порпаються охочі.

Він подививсь услід покупниці. Як вона пробирається крізь натовп. Як тремтять її плечі під вбранням.

Вона плакала. Заливалася слізьми, розуміючи, що ця невеличка драма не смертельна, та все одно нестерпно болюча через несправедливість того, що тільки-но сталося. Вона вже пережила жорстокий, руйнівний удар. Невже цього не досить? Та ще цей чортів книгар сипнув їй солі на рану.

Месьє Одинак підозрював, що за її десятибальною системою оцінювання ідіотизму йому щедро відміряно «майже дванадцять» балів і присвоєно ступінь «ідіот, тигр паперовий, на своїй придуркуватій „Літературній аптеці“».

Він не заперечував. Цей спалах емоцій та його безцеремонний тон швидше стосувалися минулої ночі і тієї кімнати. Зазвичай він був привітнішим.

Загалом, він терпляче ставився до уподобань, образ чи особливостей покупців. Він поділяв їх на три категорії. До першої потрапляли покупці, для яких книжки були єдиним ковтком свіжого повітря в їхній клаустрофобній повсякденності. Це були його улюбленці. Вони цілком покладалися на нього у виборі книжок. Або ж зізнавалися йому у вразливості до того чи до іншого, наприклад: «Тільки, будь ласка, ніяких гір, підйомників, прекрасних гірських краєвидів — страшенно боюся висоти». Дехто наспівував месьє Одинаку дитячі пісеньки або навіть намугикував їхні мотиви: «Пам’ятаєте оцю — мм-ммм, ммм, татата?», сподіваючись, що книгар-чарівник згадає їх і знайде книжку, суголосну з мелодіями їхнього дитинства. Та дивним чином він завжди точно добирав книжки до пісень. Були часи, коли він багато співав.

Покупці другої категорії сходили на борт Lulu — справжня назва цієї баржі-книгарні, приписаної до порту Champs-Élysées — приваблені назвою книгарні: la pharmacie litte ' raire, «Літературна аптека».

Вони заходили, щоб купити дурнуваті листівки («Читання — ворог забобонів» або «Люди, які читають, не брешуть — у будь-якому разі не одночасно») або мініатюрні книжечки в брунатних аптечних банках, а то й просто щоб сфотографуватися.

Та ці люди були просто милою розвагою порівняно з покупцями третьої категорії. Ті вважали себе королями, однак, на жаль, їм бракувало королівських манер. Вони докірливо запитували в месьє Одинака, навіть не муркнувши «Добридень» або ж і не подивившись на нього, мацаючи кожну книгу своїми масними від чіпсів пальцями: «А у вас є бинти з надрукованими на них віршами? А туалетний папір з детективами? А чого у вас немає в продажу надувних дорожніх подушок? Це було б зовсім не зайве у книжковій аптеці».

Мати Одинака, Лірабель Берньє, у минулому мадемуазель Одинак, вмовила його продавати французький медичний спирт для розтирання та компресійні панчохи: у жінок певного віку виникає важкість у ногах від читання сидячи.

Іноді за день він продавав більше панчіх, аніж книг.

Він зітхнув.

Чому така емоційно вразлива жінка так хотіла прочитати «Ніч» ?

Зрештою, не дуже б вона їй і зашкодила.

Ну, хіба трохи.

Газета Le Monde охрестила роман і самого Макса Джордана «новим голосом „розгніваної молоді“». Жіночі журнали билися в екстазі через «хлопця з голодним серцем» і надрукували фото автора, більше за обкладинку книги. Макс Джордан завжди виходив на таких світлинах трохи ошелешеним.

«Ошелешеним і пришибленим», — подумав месьє Одинак.

Перший роман Джордана кишів чоловіками, що на кохання відповідали ненавистю і цинічною байдужістю через страх замаху на власну індивідуальність. Якийсь критик навіть проголосив «Ніч» «маніфестом нової мужності».

Месьє Одинак не вважав роман аж таким вже пафосним. Це була, радше, відчайдушна спроба юнака, який уперше закохався, розібратися у своєму внутрішньому світі. Юнак не міг збагнути, як сталося, що він повністю втратив контроль над собою і закохався, а потім враз, наче за помахом чарівної палички, розлюбив. Його дратувало, що він не міг вирішити, кого він кохає і хто кохає його, де кінець, а де початок, і до біса несподіванок між тим.

Кохання — це диктатор, якого так бояться чоловіки. Нічого дивного, що чоловіки, як справжні чоловіки, загалом тікають, забачивши цього тирана. Мільйони жінок прочитали цю книгу, сподіваючись збагнути, чому чоловіки так жорстоко повелися з ними. Чому вони замінили замки, видалили їхні повідомлення, зрадили з їхніми найкращими подругами. Усе, щоб скрутити дулю цьому грізному диктаторові: « А що, мене не спіймаєш! Тільки не мене».