Ніна Джордж - Маленька паризька книгарня

Якраз такі слова месьє Одинак і виловлював. Анна часто говорила: «Це не планувалося» або «Я на це не розраховувала». Жінка згадувала про «незліченні» спроби та «послідовність» нічних жахіть. Вона жила у світі математики — бездоганному засобі для впорядковування ірраціонального та особистого. А ще не дозволяла собі довіряти інтуїції або вважати неможливе можливим.

І це було лише частиною того, до чого месьє Одинак прислухався і що відзначав: те, що робить душу нещасливою. Існувала ще й інша частина: те, що робить душу щасливою. Месьє Одинак знав — сутність того, що людина любить, також відображається в її мовленні.

Мадам Бернар, власниця будинку номер 27, переносила свою любов до тканин на будинки і людей. Її улюбленим висловом був: «Манери, як зім’ята синтетична сорочка». Піаністка Клара Віолет виражала себе в музичному стилі: «Молодша дочка Голденбергів грає лише третю скрипку в житті своєї матері». Бакалійник Голденберг виміряв світ запахами, називаючи чийсь характер «гнилим», а просування по службі — «перезрілим». Його наймолодша дочка, Бріджіт, «третя скрипка», любила море — магніт для тендітних натур. Чотирнадцятирічна скороспіла кралечка порівнювала Макса Джордана з «видом на море із Кассі» — «глибоким і далеким». Звісно, «третя скрипка» була по вуха закохана в письменника. Ще зовсім недавно Бріджіт хотіла бути хлопцем. А тепер вона понад усе жадала бути жінкою.

Месьє Одинак заприсягнувся собі якнайшвидше принести Бріджіт книгу, яка зможе стати її райським островом в океані кохання.

— Ви часто просите вибачення? — запитав месьє Одинак Анну. Жінки завжди почуваються винуватішими, ніж це є насправді.

— Ви маєте на увазі: «Вибач, я ще не договорила» чи, радше, щось на кшталт: «Вибач, що кохала тебе, та від цього в тебе лиш боліла голова?»

— Те й те. Будь-яке прохання про вибачення. Можливо, ви звикли почуватися винною за все. Часто буває, що не ми створюємо слова, а слова, які ми використовуємо, створюють нас.

— Знаєте, ви дуже смішний книгар.

— Так, знаю, мадемуазель Анно.

Месьє Одинак попрохав Джордана притягти кілька десятків книг із «Бібліотеки почуттів».

— Ну ось, маєте, шановна. Романи про силу духу, науково-популярна література про переосмислення свого життя, поезія для почуття гідності, — книги про мрійливість, згасання, кохання і про життя художниці.

Він викладав до її ніг містичні балади — безкомпромісні казки про безодні, падіння, загибель і зраду. Невдовзі Анна була оточена стосами книг, наче жінка у взуттєвому магазині — коробками.

Месьє Одинак хотів, щоб Анна почувалася, немов у гнізді. Він прагнув, щоб вона відчула безмежжя можливостей, яке відкривається в книгах. Адже вони завжди поряд. Незмінно любитимуть своїх читачів. Вони — це точка опори в непередбачуваному світі. У житті. У коханні. Після смерті.

Коли потому Ліндґрен по-хазяйськи стрибнула Анні на коліна, зручненько вмостилася там, лапка до лапки, і голосно замуркотіла, — зморена, нещаслива у коханні, змучена докорами сумління менеджерка з реклами втомлено обіперлася об спинку крісла. Її напружені плечі розслабилися, великі пальці випросталися зі стиснених кулаків. Обличчя засяяло.

Вона читала.

Месьє Одинак спостерігав, як слова з книги випещували її зсередини. Анна відкривала десь глибоко в собі резонатор, що реагував на слова. Вона була скрипкою, яка вчилася грати сама по собі.

Месьє Одинак помітив спалахи радості на обличчі Анни, і в грудях йому защеміло.

Невже ж для мене не знайдеться жодної книги, яка б навчила мене грати пісню життя?

Месьє Одинак ішов по Рю Монтаньяр і пробував дивитися на цю тихеньку вуличку в центрі галасливого кварталу Маре очима Катрін. «Катрін», — мурмотів месьє Одинак. «Кат-рін». Її ім’я легко злітало з його вуст.

Щось неймовірне.

Чи був будинок номер 27 на вулиці Монтаньяр неприємним притулком для вигнанки? Невже все, що вона тепер споглядала, було заплямоване відмовою її чоловіка: «Ти мені більше не потрібна»?

Без потреби в ці місця майже ніхто не заходив. Тутешні будинки з фасадами, пофарбованими у різні відтінки пастелі, були не вищі п’яти поверхів.

Уздовж вулиці Монтаньяр один за одним вишикувалися пекар, виноторговець і продавець тютюнових виробів. В інших будинках тулилися квартири, медичні кабінети й офіси — аж до самої площі. А там уже панувало царство Ti Breizh, бретонського бістро з червоним тентом, де подавали запашні млинці, м’які й дуже смачні.