Ніна Джордж - Маленька паризька книгарня

Зненацька обличчя Джордана засвітилося від гордості та сором’язливої радості.

Що? Що я сказав? «Якби я був вашим батьком?»

Макс Джордан урочисто простягнув дині месьє Одинакові. Вони чудово пахли. Небезпечні пахощі. Як тоді, влітку із…

— Може, пообідаємо? — запропонував автор.

Хлопчисько з навушниками таки дратував його, але він так давно ні з ким не обідав.

Та й… він би сподобався.

Вони розрізали останню диню, коли раптом на трапі почувся стукіт високих вишуканих підборів.

У дверях кухні з’явилася жінка, що приходила вранці. Її очі були червоні від сліз, але яскраво сяяли.

— Гаразд, — сказала вона. — Дайте мені книжки мого типу, і хай дідько забирає тих чоловіків, яким на мене наплювати.

У Макса Джордана відвисла щелепа.

Месьє Одинак закотив рукава білої сорочки, поправив чорну краватку, витяг окуляри для читання, які він почав віднедавна носити, та шанобливо провів відвідувачку в саме серце свого літературного світу: шкіряне крісло з пуфиком для ніг і велике вікно, що оправляло вид Ейфелевої вежі. Тут був також приставний стіл для сумочок, подарований матір’ю месьє Одинака Лірабель. Поряд стояло старе фортеп’яно, яке месьє Одинак настроював двічі на рік, хоча сам і не вмів грати.

Месьє Одинак поставив відвідувачці, котру звали Анна, декілька запитань. Про роботу, ранковий розпорядок дня, улюблену тварину в дитинстві, нічні жахіття впродовж останніх років, які книжки вона читала останнім часом… та чи наказувала їй мати, що вдягати.

Особисті запитання, але не надміру. Він мусив їх поставити. Відтак надовго вмовк. «Прослуховування» в цілковитій тиші було дуже важливе для повного зчитування людської душі.

Анна повідомила йому, що працює в телевізійній рекламі.

— В агентстві разом із завалящими хлопцями. Їх термін споживання давно вийшов, а жінок вони вважають чимось середнім між кавоваркою і диваном.

Щоранку вона заводить по три будильники, аби хоч якось витягти себе з важкого сну. Потім заповзає під гарячий душ, щоб зігрітися перед холодним прийдешнім днем.

Дівчатком з усіх тварин найбільше любила вайлуватих лорі, маленьких мавпочок зухвало ледачої породи з постійно мокрими носами.

У дитинстві Анна переважно носила червоні баварські шкіряні штанці — ледерхозен, — викликаючи жах і огиду в матері. У снах вона часто потопала в сипкому піску перед важливими чоловіками, одягнена в саму лише майку. І всі вони, геть-чисто всі, заливали слізьми її майку. Однак жоден не допомагав вилізти з ями.

— Ніхто ніколи не допомагав мені, — тихо, з гіркотою промовила вона сама до себе. Затим подивилась на месьє Одинака сяючими очима.

— То й що? Наскільки я дурна?

— Не дуже, — відказав він.

Востаннє Анна по-справжньому читала ще студенткою. «Сліпота» Жозе Сарамаго. Ця книга збила її з пантелику.

— Воно й не дивно, — провадив месьє Одинак. — Ця книга не для тих, хто починає жити. Вона для людей, що вже посередині життя. Для тих, хто дивується, куди, в біса, поділася перша половина. Хто відриває погляд від ніг, які нетерпляче переставляли одну поперед одної, не дивлячись, куди ж так злагоджено й старанно бігли весь цей час. Тільки сліпий до життя потребує казки Сарамаго. Ви, Анно, спроможні бачити.

Потім Анна перестала читати. Натомість вона працювала. Дуже багато, занадто довго, усе більше й більше виснажуючись і накопичуючи втому в собі. Доки зрештою не стався провал — якось їй не вдалося хоч комусь збути побутову хімію чи підгузки.

— Реклама — це останній оплот патріархату, — заявила вона месьє Одинакові та захопленому Джорданові. — Навіть важливіший за армію. Лише завдяки публічності світ залишається незмінним.

Завершивши свою сповідь, вона відкинулася на спинку крісла. « І що? — наче промовляв вираз її обличчя, — можна мене вилікувати? Скажіть мені правду».

Однак її відповіді нічого не важили для месьє Одинака при доборі книг. Вони лишень допомагали йому вивчити голос Анни, її манеру розмовляти.

Месьє Одинак накопичував слова, що виринали з потоку повсякденних висловів. Саме ці яскраві перли виявляли погляди жінки — їх навіть можна було відчути на запах і дотик. Це те, що насправді було важливим для неї, турбувало, вказувало на справжні почуття. Те, що вона намагалась приховати за словесним потоком. Страждання й прагнення.