Світлана Талан - Повернутися дощем

— Ось тут можна присісти. — Злий подав стілець. — У пакеті їхні мобільні. Будуть просити — не давай, є наказ.

— Чому? — здивувався Геннадій.

— Ти можеш гарантувати, що серед них нема сєпаратистів, коригувальників чи розвідників? Я — ні. Так надійніше. До того ж усе одно нема зв’язку. Зараз підійдуть ще бійці, тож ти будеш не сам, — сказав Мона. — Ми трохи покимаримо і повернемося.

Хлопці пішли. Геннадій сів на стілець, сперся на спинку. Гули від втоми тіло і ноги. Скільки він поспав? Здавалося, відпочинку як не було, і знову хотілося пити. Підійшли бійці, принесли стільці, сіли поруч.

Знову запрацювала важка артилерія, здригнулися стіни приміщення, і зі стелі посипалася штукатурка. Одразу заплакало немовля.

— Тут є маленькі діти? — спитав Геннадій побратимів.

— Казали, що найменшій дитині дев’ять місяців.

Стихли вибухи, і люди з полегшенням зітхнули, пошепки загомоніли. До бійців підійшла молода жінка.

— Я тутешня вчителька, — пояснила вона, — але справа не в тому. Діти просять їсти, у людей давно скінчилися харчі. Багато хто взагалі нічого не встиг прихопити. Хочу від усіх нас подякувати бійцям, які віддали свою їжу. Вдень нас нагодували печивом і водою, ото й усе. Люди хочуть їсти і пити. Дорослі ще можуть потерпіти, але що робити з дітьми? Скажіть, можна хоча б чимось їх нагодувати?

— Зараз я дізнаюся, — пообіцяв Геннадій.

На кухні йому сказали, що води лишилося обмаль, тільки для бійців, печиво й те скінчилося.

— А де брали печиво? Може, ще є? — поцікавився Гена.

— Жінка-підприємець, яка також у спортзалі, принесла із собою два ящики, тож економили як могли, — сказав боєць. — А ось і Батя! У нього питай.

Олексій Григорович, здавалося, постарів за два дні на кілька років. Стомлений і виснажений, обличчя посіріло, під очима залягли темні кола. На питання про харчі відповів, що під’їзди до міста під активним прицільним вогнем противника, тож чекати на продовольство не варто.

— Спитаю в місцевих, де можна роздобути воду, — сказав комбат, — більше поки що нічого не можу обіцяти.

Геннадій повернувся з невтішними новинами. На нього з надією дивилися очі жінки. Він не зміг сказати правду, розбити її сподівання, тому заспокоїв, що щось придумають.

— Доведеться трохи почекати, — мовив він і відвів погляд.

— Дякую, спробуємо дітей чимось відволікти.

Повернувся з відпочинку Злий.

— Залишив Мону ще поспати, — сказав. — Як тут справи?

Геннадій розповів про прохання жінки нагодувати хоча б дітей та про розмову з командиром.

— Кепсько. — Злий почухав голову. Він поморщив лоба так, як робив завжди, коли приймав якесь важливе рішення. — Незабаром до вас приєднається Мона, — сказав бійцям. — Сєвєр, зі мною!

— Куди?

— Потім дізнаєшся.

Злий швидко попрямував на вихід, за ним побіг Геннадій.

Ранок для Вадима почався вдало. Вітька зласкавився і приніс два літри води.

— Це встановлено, — подав півлітрову пляшку, — а про цю мовчи, — і велів сховати.

Вадим поїв супу на сніданок. Звісно, їжа не домашня, але в супі була і картопля, і морква, і навіть плавало кілька шматочків смаженої цибулі. Чоловік попив чаю, викурив цигарку. Він сидів на лежаку, пускаючи хмаринки диму в маленьке віконце, коли помітив маленьку пташку. Придивився, а то горобець скаче по підвіконню, щось цвірінькає пташиною мовою.

— Добре тобі, — сказав Вадим, — літаєш, де хочеш і куди хочеш, а я тут сиджу в чотирьох стінах і не маю змоги вибратися.

Здавалося, горобець прислухався до його голосу. Він на мить завмер і з цікавістю розглядав полоненого, повертаючи голівку в різні боки.

— Не хочеш помінятися зі мною місцями? — спитав Вадим, випустивши дим.

Пташка стріпнула крильцями і зникла. Вадим згадав, як Настя говорила, що пташка заглядає у вікно до людей, коли приносить якусь новину, і в нього з новою силою пробудилася надія. Він був майже впевнений у тому, що Настя жива і з нею все гаразд.

Вадимові не довелося довго терзатися — його знову повели на допит до Філіна. Йдучи довгим переходом та сходами, Вадим не думав про допит «з пристрастієм». Намагаючись знайти бодай щось хороше, він розмірковував, що засидівся в камері на самоті, а тут випала невеличка прогулянка, коли можна розім’яти ноги, розправити плечі й насолодитися ходінням.

— Чого тягнеш либу? — неприязно спитав охоронець, помітивши легку посмішку.

— Життя прекрасне, от і радію, — відповів йому Вадим.