Світлана Талан - Повернутися дощем

Богдана Стефанівна пішла до сусіда Михайла подивитися на коней, яких він так розхвалював. Чоловік підвів її до огорожі, де пара гуцуликів мирно скубли траву. Коні помітили господаря й одразу підійшли. Михайло заговорив до них, але увага коней була націлена на незнайомку і вони з цікавістю дивилися на жінку.

— Пані Богдано, гляньте, які красені! — промовив чоловік, погладивши кобилку.

Коні дійсно були чудові. З добре розвиненим крупом, з глибокими та широкими грудьми, з виразною головою й великими гарними очима, вони одразу викликали в жінки захоплення.

— Справжні красені! — вихопилося в неї.

— А ви погляньте, які в них маленькі й акуратні вушка! А яка м’язиста й сильна шия! Копита маленькі та тверді, тому підковувати не треба, — нахвалював коней чоловік.

Мишастого кольору кобилка була трохи нижча від свого рудого друга. Здавалося, що її очі трохи більші та розумніші. В обох коней проходила смужка по хребту, а ноги були, як у зебри. Михайло розповів, що гуцулики надзвичайно кмітливі, добре пам’ятають усі шляхи й місця, де бували, тому можуть самостійно повертатися додому із високогірних долин.

— Гуцули їх жартома називають великими собаками, — посміхнувся чоловік і поплескав коня. — До речі, у нас є всі документи, зроблено щеплення. То що вирішили, пані Богдано?

Жінка торкнулася гриви кобилки. Скільки ж років вона мріяла про таке! У мріях пестила гриву коня, а тепер простягла руку — доторкнулася до мрії, відчула долонею тепло, провела по шкірі долонею. Вона ще не питала, скільки коштує кобилка, припускала, що немало, але вже відчула серцем, що ця мишаста красуня її.

— Як її звати? — спитала, не відриваючи погляду від кобили.

— Це — Герда, а кінь — Геракл.

— Герда, як із казки, — тихо промовила жінка, — вона й сама казкова. Скільки ви просите за неї? — спитала Богдана Стефанівна. Вона хотіла сказати звичне: «Скільки коштує», але язик не повернувся, бо ціну має річ, а перед нею — нова подружка, член родини.

Чоловік назвав ціну, і Богдана Стефанівна не стала торгуватися. Іншим разом спробувала б щось виторгувати, але зараз знала, для чого чоловікові потрібні гроші, та й чи має ціну дружба?

— Я згодна, — сказала, — заберу Герду.

— А Геракла?!

— Я не планувала купувати двох коней, — розгублено мовила, — це не входило в мої плани.

— Вони ж пара! Як можна їх розлучати?!

— Якщо пара, то розлучати не можна, — задумалась Богдана Стефанівна, — не можна робити їм боляче.

— Але Геракл коштує дорожче. Трішки.

— Зрозуміло. А де я візьму стільки сіна на зиму?

— Я продам своє, що заготував.

Того ж дня, коли Богдана Стефанівна купила коней і привела на подвір’я, вона найняла чоловіків, щоб зробили невисоку загорожу по периметру садиби.

— Зробіть її так, щоб дуб був посередині, — сказала вона чоловікам, про себе вирішивши, що зробить усе, аби отримати шматок землі, на якому росло дерево.

Радість від того, що придбала коней, змінилася на розпач, коли до пізнього вечора вона так і не змогла додзвонитися до Насті. Не відповідав і телефон онука. Жінка не знаходила собі місця, розмірковуючи кому ще можна подзвонити, щоб дізнатися про доньку. Аліска, колишня подруга Насті, зараз у Луганську. Валерій не цікавиться навіть долею сина. Номера Левка вона не знала, Валентини та Ольги, з якими Настя останній час спілкувалася, також. Іванка мовчала, не давала звістки про себе й Ніна. Коли мобільник завібрував у кишені, жінка від несподіванки здригнулася. Тремтячою рукою вихопила телефон, поглянула на світне табло — телефонувала Ганна.

— Як ти там, сестро? — спитала.

Богдана Стефанівна розповіла про ще один день, прожитий у чеканні.

— Я так більше не витримаю. Мушу повернутися на Луганщину і про все дізнатися. Ось тільки за коней боюся.

— Нічого страшного з ними не трапиться, сусіди доглянуть і нагодують, — заспокоїла Ганна.

— Я не про те. Хвилююся, щоб їх не покрали.

— Можеш бути спокійна, ніхто їх не викраде, — засміялася Ганна. — Може, ти поспішаєш з від’їздом?

— Ще один день почекаю. Вже перше вересня. Не знаю навіть що і думати, усі думки сплуталися, — зітхнула жінка. — Завтра дороблять огорожу, тоді й поїду.

«Не вір. Не бійся. Не проси» — ця заповідь в’язнів, про яку Вадим дізнався з роману Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ», спала на думку, коли пройшла ейфорія від радісної звістки про Настю. Чому він так легко повівся, одразу повіривши баландеру, якого майже не знав? Може, за цим криється якась гра, що її замислив підступний Філін?