Світлана Талан - Повернутися дощем

— Філін навчить тебе ще більше радіти життю, — буркнув чоловік, заштовхуючи Вадима в кабінет.

Чолов’яга за столом не відповів на привітання Вадима, лише хижо зиркнув з-під насуплених брів. Складалося враження, що він завжди невдоволений і будь-якої миті готовий вибухнути люттю. Вадим подумав, що напевно той не одружений, бо важко навіть уявити, як може жити жінка поруч з такою людиною. «Жінці він теж дає сигнал свистком, щоб лягала в ліжко?» — майнула думка у Вадима, і він сам собі посміхнувся.

Філін коротко свиснув, і охоронець вийшов з кабінету. Мовчки вказав на стілець навпроти себе.

— Ти коригувальник нациків, — сказав ствердно Філін.

— Ні, я простий волонтер, — обережно заперечив Вадим.

— Ти ворожий коригувальник, — ще раз прохрипів Філін. — Ти це не заперечуєш, підписуєш папери, я все підготував.

— Я не буду нічого підписувати, — стримано, але чітко промовив Вадим.

— Усе одно підпишеш, — скипів Філін, — питання часу, а в мене його обмаль!

Він підскочив з місця, нервово заходив по кабінету. Вадим напружився і був готовий до нових побоїв. Філін лютував, кричав про те, що Вадим забирає в нього дорогоцінний час, що погано його знає, бо він, Філін, уміє розговорити навіть небалакучих і полонений підпише будь-що.

— Я не можу стверджувати те, чого не було, — повторив Вадим, коли потік емоцій у Філіна трохи пішов на спад, — я навіть не знаю, як робити те коригування.

— Зараз тобі пояснять, — сказав Філін і голосно й протяжно свиснув.

Він щось наказав охоронцеві, і за кілька хвилин до кабінету увійшов низький чоловік років сорока, у камуфляжному одязі, козирнув Філіну.

— Битимеш? — спитав Вадим і посміхнувся куточками губ. — Бий, а то якось сумно.

— Я введу тебе в курс справи, — сказав чоловік i дістав мапу. — Якщо ти не маєш гадки про коригування вогню, то я все докладно розповів. Ось карта, — він розгорнув її на столі. — Уявімо, що ти перебуваєш у населеному пункті, — вказав олівцем. — Ворожі позиції тут. Знаєш, що таке «равлик»? Це цілевказ. Карта має дев’ять квадратів, нумерація яких починається від центру і розкручується по спіралі…

Чоловік довго розповідав про роботу коригувальника, хоча Вадим мало що зрозумів, бо думки весь час крутилися навколо інших питань: «Навіщо це їм? Чого домагаються? Звинуватити в коригуванні?»

— Тобі все зрозуміло? — спитав чоловік, поклавши олівець на стіл.

Він згорнув карту і поклав у кишеню.

— Так, усе зрозуміло, окрім одного, — відповів Вадим.

— Що тобі не зрозуміло? Здається, він усе розклав по поличках! — гаркнув невдоволено Філін.

— Навіщо все це мені? — Вадим подивився на Філіна і відвів очі — не витримав важкого погляду.

— Бо ти — коригувальник і добре знаєш свою справу.

— Неправда! — заперечив Вадим. — Я вперше почув про цього «равлика».

— Тепер знаєш і підпишеш ось ці папери, — Філін підсунув до нього папку.

— Я нічого підписувати не буду, — чітко промовив Вадим.

Маленький чоловік блискавично ударив його, і Вадим снопом звалився на підлогу. Отримавши кілька ударів чоботом під дих, він зіщулився і скривився від болю.

— Підпишеш, куди ти дінешся… — просичав Філін і свиснув.

Уночі Вадим довго не міг заснути. Схоже, коротун зламав йому ребро. Було важко дихати, до того ж охоронцеві заборонили на ніч вимикати світло в камері. Здавалося, що навіть невелика лампочка на стелі неймовірно розжарена і від неї ще спекотніше. Вадим обливався потом, але води було надто мало, щоб освіжитися. Опівночі він не витримав, зробив кілька маленьких ковточків, змочив низ футболки, обтер пошерхлі, потріскані від спеки губи і приклав вологу тканину до лоба. Вадим ліг на дошки, заплющив очі. На мить йому стало легше і він задрімав, та ненадовго — футболка стала гарячою від його тіла. «Треба поспати бодай кілька годин, — думав він, затуляючи очі одягом. Нестерпно пекло все тіло. — Мушу відновити сили, щоб вистояти».

Коли за вікном заворушився ранок, чоловік забувся в тривожному сні. Йому наснилася Настя. Вона невтішно плакала і просила допомогти. Він хотів підійти до неї, але жінка весь час віддалялася.

— Зачекай! Насте! — крикнув він щосили і прокинувся.

Гримнуло металеве віконце у дверях.

— Це я, Вітька, — прошепотів у віконце чоловік. — Настя твоя дружина?

— Так! — Вадим різко підхопився й одразу ж зойкнув від болю в грудях. — А що?

— Вона сидить у п’ятій камері, майже поруч.

— Настя?! Вона жива?!

— Не кричи! Вона жива-здорова і передає тобі вітання, — сказав баландер і зачинив за собою віконце.