Світлана Талан - Повернутися дощем

— Вода є? — спитав Вадим, забираючи їжу.

Баландер поставив пластикову літрову пляшку з газованою водою.

— А звичайна вода, щоб умитися? — поцікавився Вадим.

— Нема.

— То що мені робити? У туалет не ходити?

— А я звідки знаю? Все місто сидить без води, то чим ти кращий?

— Тоді дай ще одну пляшку, — попросив Вадим.

— Усім роздав по півлітровій, як встановлено, а тобі дав аж літр, — пояснив баландер. — Цигарки також видам за дні простою, — поглузував і дав чотири штуки.

Баландер збирався йти, коли його затримав Вадим.

— До речі, мене звати Вадим, а тебе як? — спитав він.

— Вітька.

— Ти тут на роботі чи на службі?

— Та так, — неохоче відповів, — відробляю.

— Як це?

— Спокутую провину працею… Хильнув якось зайвого з хлопцями, здалося мало, то ми в кіоску віконниці зламали, взяли ще пару пляшок і горланили ввечері на вулиці, за це й забрали на підвал, — пояснив стишеним голосом. — Потримали кілька днів, боки нам’яли і присудили півроку відробляти.

— Платять?

— Яке там! За їжу працюю. Все, мені час, а то ще додадуть місяць за патякання із затриманими.

— Вітьок, у тебе телефон є? Конче треба зателефонувати, — попросив Вадим. — Лише один короткий дзвінок!

— Ти що?! Зовсім здурів?! — обурився чоловік. — З тобою по-людськи, а ти…

— Що я такого сказав?

— Телефони прослуховуються, не можна! І нікого не проси — ніхто не дасть, до того ж усі здають мобільники охороні.

— І не можна пронести інший телефон?

— Можна, якщо хочеш розбирати завали або рити окопи під кулями. І це в кращому разі, — сказав Вітьок і посунув далі.

Вадим поїв каші, запив чаєм. Літр води розподілив на добу. Змочив кінчик футболки, протер обличчя та долоні, й на світлій тканині залишилися брудні розводи. Повернув посуд у «кормушку» і ліг. Тіло нило, але вперше за дні полону він почувався ліпше. Вадим подумав про те, що людина має здатність швидко призвичаюватися до будь-яких умов життя. Він лише четверту добу в камері, а вже навчився лягати на дошки так, щоб не дуже муляли. Ще треба наловчитися економити воду, щоб вистачало на добу. Вадим знав, що все стерпить, до всього звикне, аби лише з Настею було все гаразд. Ця надія додавала сил. А ще дуже шкода Левка. Звісно, він не пропаде, дасть собі раду, от тільки б дати йому звістку про себе.

«Треба зателефонувати Гримайлу, — подумав Вадим. — Він займається звільненням полонених». Його телефон він напровсяк запам’ятав, просив Настю дзвонити Сашкові, як щось трапиться. Чи запам’ятала вона його номер? Якщо так і з нею все гаразд, то вона сповістить Гримайла, а той уже зробить усе можливе, щоб їм допомогти.

Засинаючи, Вадим подумав, що прожитий день, попри все, приніс йому крихітну, нехай примарну, але надію, тож він зумів знайти в ньому щось позитивне.

Після оформлення угоди купівлі-продажу Богдана Стефанівна зібрала свої речі, подякувала сестрі та всім, хто її гостинно прийняв, і переїхала до нової оселі. Ганна зібрала їй кілька сумок з харчами «на перші дні», подарувала набір каструль. Не встигла жінка обдивитися будинок, як почали один за одним приїздити люди, з якими познайомилася у сестри, і ті, яких знала раніше. Кожен прагнув допомогти жінці, яку вони поміж себе часто називали «нашою переселенкою». Богдана Стефанівна, розчулена до сліз гостинністю малознайомих людей, заходилася смажити картоплю і готувати салат. Не встигла нічого зробити, як завітали для знайомства сусіди, і ніхто не прийшов із порожніми руками. Поки смажилася картопля, принесли великий стіл, застелили скатертиною, поставили лавки, а за півгодини стіл вгинався від наїдків та напоїв. Чого тільки не було: і сало, і хліб, і огірочки, і домашня ковбаска, і сири, і різноманітні салати на закуску до горілки. Недумано й негадано почалося святкування входин. Трохи розгублена від надмірної уваги і збентежена, Богдана Стефанівна зателефонувала сестрі і попросила її приїхати.

— Стільки гостей, що я сама не впораюся, — сказала.

Жінка погодилась і незабаром була в Розгірчому. За столом гостям найбільше хотілося дізнатися правду про події на Донбасі з перших вуст. Питань було море, бо люди на Прикарпатті насправді багато чого не розуміли з того, що відбувається на Сході. Богдана Стефанівна охоче розповідала, хоча багато спогадів були для неї болючими, про Іванку — ані слова, доля онуки — закрита тема. Жінки заговорили про юнаків, які воюють в АТО, згадали, кого знають, поплакали й пожурилися. За розмовами Богдана Стефанівна відволіклася від тривожних думок про доньку та онука, до яких уже другу добу не могла додзвонитися. Коли чоловіки пішли надвір перекурити, а жінки прибирали на столі, Богдана Стефанівна вийшла в іншу кімнату і знову набрала номер Насті та Геника, але безуспішно. У розпачі почала перебирати в пам’яті тих, хто міг би прояснити ситуацію. На думку спало подзвонити Валерію, колишньому чоловіку доньки. Не дуже хотілося з ним спілкуватися, але, можливо, він знає щось про Настю.