Світлана Талан - Повернутися дощем

За дерев’яним парканом Геннадій помітив жінку.

— Може, у неї є вода? — кивнув Геннадій у бік оселі.

— Спробуймо щастя, — сказав Злий хлопцям, — може, заодно й перекусимо.

Жінка мала намір зайти до будинку, але помітивши бійців, зупинилася на сходах.

— Доброго дня, шановна! — привітався Злий.

Гена одразу помітив ворожий блиск в очах жінки.

— А він добрий? — кинула невдоволено у відповідь.

— Буде добрий.

— Що вам потрібно?

— Нам би водички попити.

— Якби моя воля, я б вас напоїла розплавленою смолою.

— Чому так? Ми прийшли вас звільнити, — втрутився в розмову Мона.

Жінка почула українську мову і зле зиркнула на хлопця.

— Уже й до нас дісталися бандерівці, — похитала головою. — І хто тебе, нацику, сюди кликав?! Якого біса приперся?! — жінка вже не стримувала ненависті. — Я не прийшла бомбити твій Львів, чому ж ти прийшов сюди? Що ви принесли? Смерть? Дивіться, що з міста зробили! Усе розбито! Ми свій вибір зробили, то чому ви нам не даєте мирно жити? Ненавиджу вас всіх! — істерично кричала вона. — Мої діти сидять у погребі завдяки вам, а я ще повинна вас напувати? Чого вирячив баньки?! Стріляй уже чи що? Усе одно життя нема!

— Пішли звідси, — Геннадій шарпнув за рукав Злого, помітивши, як той зціпив зуби.

— Агов, хлопчики! — почули вони старечий голос.

Біля сусіднього будинку стояла згорблена старенька жінка і жестом кликала до себе.

— Може, там засада? — стиха промовив Мона. — Ви зачекайте, я сам сходжу.

— А чому хлопчики там лишилися? — спитала жінка.

— Зараз підійдуть, — відповів Мона, уважно обдивляючись навколо.

— Ви не ходіть туди, — стара махнула в бік сусідки. — У неї чоловік сєпаратист, воює в ополченні, ось вона і біситься. Заходьте до хати, там є трохи води і півбуханки хліба.

Мона увійшов у будинок, зазирнув до кожної кімнати і лише тоді покликав побратимів. Хлопці напилися води, набрали в пляшки.

— Ну ось, майже всю воду забрали, вам нічого не лишилося, — зітхнув Геннадій закручуючи пляшку.

— Нічого, не переймайтеся, — посміхнулася старенька, — я вже своє віджила, а вас мені так шкода! Беріть хлібчик, розділіть на всіх.

— Дякуємо, нехай вам лишиться, — відповів Геннадій, ковтнувши слину.

Стара не послухалася, розламала хліб на шматки, роздала хлопцям.

— Ви не думайте, що у нас усі такі, як моя сусідка, — сказала бабця, — у нас повно нормальних людей.

— Знаємо, — кинув Злий, дожовуючи на ходу хлібець. — Спасибі вам, мамо!

— А чому ви в хаті? Не в укритті? — спитав Геннадій. — Артилерія може накрити і не встигнете в погріб сховатися.

— А я, синку, не ховаюся, — зітхнула жінка, — все в руках Божих.

Хлопці ще раз подякували і пішли. Геннадій обернувся. Бабця наклала на них хрест, її губи шепотіли молитву. Він помахав їй на прощання рукою, привітно посміхнувся.

Четвертий день полону Вадима закінчувався. Минуло кілька діб його життя без Насті. Після допиту його закинули в бетонно-ґратчасту клітку з відеовічком у кутку. Він довго лежав, припавши скаліченим тілом до холодної долівки. Почувався м’ясом, яке відбили та підсмажили на пательні. Потроху фізичний біль відступив, і чоловік підвівся, відкрутив кран, але звідти витекла тільки цівочка рідини, і він не встиг ні змити кров з обличчя, ні напитися. Вадим ліг на «сцену», закинув під голову руки. За вікном удалині кілька разів гупнуло. Думки його знову повернулися до Насті. Чому він повірив бандитам і вирішив, що її нема в живих? Можливо, вони просто хотіли на нього натиснути і добути зізнання? Чому він втратив віру? Може, все-таки Настя жива? Навіщо її розстрілювати? Втім, у бандитів, які себе іменують ополченцями та захисниками, немає логіки. Що для них життя жінки? Вони могли б її залишити живою, наприклад, аби вимагати викуп. Тож варто сподіватися і не впадати у відчай.

Від таких думок у Вадима стало легше на душі і побите тіло вже не озивалося болем при кожному русі. Як оптиміст, він завжди знаходив щось позитивне в кожному прожитому дні. Коли зникла Настя, він вперше побачив життя в темних тонах, але сьогодні йому спало на думку, що навіть крізь сірі будні може пробитися світлий промінчик надії.

Баландер відчинив «кормушку» і звичним нудним голосом спитав:

— Їсти будеш?

Не чекаючи відповіді, хотів промимрити: «Як хочеш» і забрати миску, коли почув від Вадима: «Так!»

— Тоді бери. — Чоловік поклав біля миски з пшеничною кашею два шматочки хліба і поставив металеву кружку з чаєм.