Світлана Талан - Повернутися дощем

— Напевно, — посміхнулась Настя. — Не поїдемо ж ми зараз у Луганськ?

Вони проїхали кілометрів п’ять, проминули дачі, на яких не було видно жодної душі, спустилися в низину, і асфальтована дорога скінчилася.

Машина, завантажена вщент, повільно повзла вузькою ґрунтівкою, здіймаючи хмару пилюки.

— У мене з’явилася підозра, що ми поїхали не туди, — сказав Вадим, пильно вдивляючись уперед.

— Заблукали? Нічого, зараз когось зустрінемо і спитаємо, — заспокоїла Настя. — У нас є мапа! Може, подивимося, де ми зараз?

— А ти назву останнього населеного пункту пам’ятаєш? — посміхнувся Вадим.

— Ні, — похитала головою Настя.

— Не треба карту, — сказав Вадим, — он стоять фури, зараз спитаємо у дальнобійників, ті завжди дорогу знають.

Шлях перегородили фури, лише збоку залишався проїзд. Вадим скерував машину й одразу помітив озброєних людей у камуфляжному одязі без розпізнавальних знаків, які жестом зупинили їх. Мікрик пригальмував, обдавши курявою людей з автоматами. До автівки з боку водія підійшов чоловік.

— Перевірка документів, — сказав він, простягнувши руку.

Вадим подав у вікно паспорт і водійські права. У Насті тривожно забилося серце — вона помітила наспіх збитий дерев’яний стіл, поруч — щось на кшталт польової кухні, хоругви і відсутність українського прапора, що невластиво нашим блокпостам.

Чоловік у камуфляжі розгорнув паспорт, подивився місце реєстрації, повернув документи.

— Куди прямуєте? — спитав.

— Їздимо всюди, те-се продати, щоб заробити копієчку, — сказав Вадим якомога спокійніше, бо вже й він помітив відсутність прапора України.

— Проїжджай!

І саме тоді, коли Вадим з полегшенням зітхнув і його рука потяглася до ключа запалення, до автівки підійшов інший чоловік, прискіпливо поглянув на Вадима.

— Зачекай! — наказав. — Вийди з машини!

— Зараз! — мовив Вадим і пошепки попросив Настю сидіти в кабіні.

— І вона нехай вийде! — кивнув чоловік зі зброєю.

Вадим і Настя вийшли з салону.

— Що везете?

— Та всяку всячину, — відповів Вадим. — Може, щось продамо, щось купимо.

— Відчини автівку! — знову послідував наказ.

Вадим відкрив задні дверцята, бо знав, що крайніми стоять закриті коробки. Настя наблизилася до Вадима, взяла його під руку, і холодок страху поповз по спині. На одній з коробок — яскраво-червоний напис «Ліки. SOS». Чоловік у камуфляжі сам дістав її, відкрив і аж присвиснув. Він спритно потягся до сумки, що стояла згори, і відкрив. Настя пополотніла, коли чоловік дістав звідти її курточку і помітив синьо-жовтий прапор.

— Оце так-так! — заволав він. — Пацани, здається, у нас непоганий улов! Ану гайда сюди!

За мить Вадима і Настю оточили чоловіки у військовій формі без розпізнавальних знаків, але сумнівів не лишилося — вони вскочили в лапи ворогів. З десяток чоловіків різного віку за мить уже порпалися в салоні, а один з них, як навіжений, носився навколо, розмахуючи синьо-жовтим прапором: «Укропів піймали! Нацики, вам хана!» Насті було не до цього чолов’яги, який або був з великого перепою, або прийняв дозу. Здавалося, вона нічого не помічала навколо, робила вигляд, що спокійна, а сама до болю стиснула руку Вадима. Земля під нею захиталася від хвилювання, але Вадимова тепла долоня, яка м’яко лягла на її руку, трохи заспокоїла. «З нами все буде добре! Все гаразд!» — втішала вона себе подумки, коли їх провели повз стіл, на якому мухи густо обсіли залишки обіду.

За довгим бетонним парканом, напевно, раніше розміщувалася автомайстерня. Про це свідчили високі бокси для машин, гаражі зі зламаними замками і кілька вантажівок поруч. Вадима і Настю обшукали, забрали в них мобільні, документи і наказали сісти на дошки, складені штабелями. Вони вибрали місце, де була тінь від сливи, що рясно вродила. Її гілки гнулися донизу від темно-синіх плодів. Під деревом опалі сливи стікали медом і на сонці, яке пробивалося крізь гілля, виблискували звабливими солодкими краплинками. Над ними гуділи мухи та бджоли. Саме на ті сливи Настя дивилася, щоб не бачити ворогів.

— Припливли, голубчики! Те-се продати! — радів один із них.

— До стінки й чергу по нациках! Що на них дивитися?! — лунало з іншого боку.

— Від’їздили своє!

— Укроп з укропчихою!

— Сволота фашистська!

— До вантажівки прив’язати і політати по дорогах!

— По тих, які вони розбили! — додав інший.

— Де їхня ганчірка?! Треба її спалити! — волав котрийсь.

— Варяг, ну тебе й ковбасить! — почувся дружній регіт. — У руках вона в тебе!