— Улянка! Привіт! — зрадів він. — А я сьогодні збирався з тобою зустрітися. Зачекай хвилинку, я зараз шкарпетки прополощу і все.
Геник ретельно викрутив шкарпетки до останньої краплі. Уля про себе посміхнулася. Хотіла сказати, що так можна і розірвати тканину, але промовчала. Хлопець розправив шкарпетки і повісив їх на колоду, відшліфовану до блиску від сидіння на ній бійців. Він витер руки об штани і посміхнувся.
— Тепер я вільний.
— Я у справі, — сказала дівчина. — У мене на рушниці не світиться шкала прицілу.
— А лампочка є?
— Я не блондинка, — пожартувала Уля. — Звичайно, що є, а ось батарейок нема. Не можна працювати в темну пору. Хотіла про це сказати командиру, але він такий заклопотаний.
— Ще б пак! Наші пішли на Іловайськ, є чого хвилюватися. Про батарейки не переймайся. Зараз покличу Марка, і він усе зробить.
Марк сів на облюбовану бійцями колоду, взяв у руки СГД, уважно оглянув зброю.
— Ніякої проблеми нема, — сказав він. — Точніше, є, але за годину вже не буде.
— Що ти збираєшся зробити? — поцікавилася Уляна.
— Це не мій винахід, але хлопці мали такий самий клопіт і придумали, як легко вийти з положення, — сказав Марк.
Він почав копирсатися, час від часу кидаючи невдоволені погляди на дівчину.
— Мона не любить коли у нього стоять над душею, — пошепки повідомив Геннадій, нахилившись до вуха дівчини. — Пішли пройдемося, поговоримо.
Уля мовчки пішла за Геником. Перед ними ніби випрасуваний степ, широкий, розлогий, лише вдалині ніби хтось пройшовся велетенським плугом, залишивши балки, які вже поросли кущами терну. Затишний вечір, здавалося, час зупинився, аби не сполохати закоханих, бо в такі тривожні дні ніхто не знав, скільки триватиме тиша.
Геннадій узяв Улю за руку, вона була тепла і по-дитячому м’яка.
— Я хотіла з тобою поговорити, — порушила мовчанку дівчина.
— Справді? — посміхнувся Геннадій і зазирнув їй у вічі.
А в тих очах — безодня, синя-синя, в якій можна потонути і буде не шкода.
— Я серйозно, — сказала дівчина і граційним жестом відкинула пасмо неслухняного волосся з лоба.
— Я тебе слухаю.
— Якщо те, що було між нами… — Улянка зашарілася. — Якщо ти був зі мною через жалість чи… тому, що нема поруч іншої, то можемо все забути.
— Улько, ти що?! — Він узяв її за підборіддя. Дівчина опустила очі. — Як ти могла таке подумати?! Так, я був повним і сліпим ідіотом — визнаю. Але зараз я не те що зрозумів, відчув серцем, що мені ніхто, чуєш, ніхто, крім тебе, не потрібен. Я кохаю тебе і заради цього навіть пішов на… — Геник вчасно прикусив язика, ледь не прохопившись про Якова-Змія.
— На що ти пішов?
— Піду на що завгодно! — Геннадій намагався врятувати становище. — Я міг би наполягти, і тебе відправили б додому. Втім, зараз це неважливо, головне, що ти є, ти поруч і я щасливий. Справді, Улю, я дуже тебе кохаю!
Дівчина підвела погляд, її очі запроменилися неприхованим щастям. У погляді дівчини було стільки тепла та ніжності, що Геннадій не втримався і торкнувся повік губами.
— Я кохаю тебе, — сказав він стишеним голосом і пригорнув до себе. — Улянко, моя люба дівчинка, я прошу, бережи себе.
— І ти себе.
— Я не зможу без тебе жити.
— Я вже давно не можу без тебе…
І знову соняхи сором’язливо опустили голівки, коли закохані упали на траву під кущем. Над ними тихо сідав вечір, тихий, безмовний, лише степом кудись пронісся вітерець, на мить зупинився, торкнувся м’якого волосся дівчини і понісся далі…
Розділ 19
Настя з вікна «Форда» з цікавістю розглядала навколишні краєвиди. Степ то простирався рівним полотном, то переходив у ярки, порослі кущами, то тішив око сонячними соняшниками, то змінювався на пшеничне поле.
— Чи зберуть фермери врожай, чи ні? Хоч і не пережила Голодомор, а все одно не можу спокійно дивитися, як гине майбутній хліб.
— Там пшениця вигоріла вщент, — вказав пальцем Вадим. — Росло зерно, наливалося, а тут таке…
— Шматочок хліба шкода викинути, а тут ціла нива стиглого зерна, — задумливо промовила Настя, — так шкода!
— Чекай, попереду на дорозі бетонні плити, мішки з піском і напис «Слава Україні!», проте людей не видно, — стривожився Вадим.
— Диви, як дорогу покраяли вибухи, — сказала Настя. — Схоже, тут був наш блокпост, але тепер дійсно нікого нема.
— Значить, наші хлопці пішли вперед. Це добре, так незабаром і звільнять усі захоплені землі, — уже веселіше промовив Вадим. — Взагалі, я цією дорогою ще не їздив, але ось вказівник: туди — на Луганськ, он туди — на Веселу Тарасівку. Луганськ під ворогом, тому ми повернемо на Тарасівку. Так?
Читать дальше