Світлана Талан - Повернутися дощем

— Охолонь! — сказав Злий, беручи карту, — я про те, що йому зараз на студентській лаві сидіти, а він…

— А-а-а! — протягнув Кабан. — Так би й сказав! Малий, сідай поруч, допоможеш мені карту перемалювати.

— Треба знайти скло і на світлі перевести контури — так легше буде, — запропонував Малий.

— Тоді дуй на пошуки! — наказав Злий.

Хлопець зник, а бійці розібрали папір та олівці. У Кабана пропищав мобільний телефон, і він, незграбно підвівшись, дістав його з кишені.

— СМС-ка, — здивувався. — Хто б це міг писати?

— Кохана, — сказав Філософ, займаючи місце за невеличким столиком, складеним із ящиків з-під патронів.

— Опаньки! — скрикнув так голосно Кабан, що Геннадій аж здригнувся. — Хлопці, ви лише послухайте! Читаю: «Солдат, предлагаю тебе перейти воевать на сторону ДНР. Оплата достойная, 3000 долларов в месяц. Ты останешься жив и сможешь вернуться домой. В противном случае ты погибнешь».

— Який оператор? — спитав Гена.

— Лайф. Звідки вони дізналися мій номер? — Кабан здивовано закліпав очима.

— Може, навмання написали? — сказав Геннадій і осікся, зрозумівши, що бовкнув дурню.

— Виходить, що у нас є зрадники, — протягнув Кабан.

— І до всього, вони десь серед нашого керівництва, бо у них є всі наші номери телефонів та адреси, — сказав Філософ. — Весело! І це підчас наступу на Іловайськ!

— Не бзди, Філософе, — підбадьорив Злий, — усе буде добре! Ми такого жару дамо ворогам, що земля палатиме в них під ногами! А ти, Кабанчику, що вирішив робити? Грошенят хочеш підзаробити?

— Навіщо ти так? — ображено промовив хлопець. — Ти ж знаєш, чому я тут.

— Так пиши відповідь! Чого вирячився?!

— Зараз, зараз я їм напишу! — Кабан схилився над телефоном і почав тиснути на кнопки. — Хай читає зараза! Усе! Відправити! Ок!

— Що ти їм написав? — поцікавився Геник.

— Відіслав на три веселі букви! — бадьоро відповів хлопець. — Ще й ПТН ПНХ у кінці дописав, це замість «до побачення», нехай трішки полютують!

Хлопці дружно зареготали. Малий повернувся з уламком скла саме тоді, коли бліндаж здригався від сміху, і спитав, що їх так розсмішило. Не встигли ввести в курс справи Малого, як Кабану знову прийшла СМС-ка.

— Здається, у нас почалося листування, — сказав він і прочитав: «Тоді здохнеш, як собака!» Чому вони такі нечемні? Треба щось написати у відповідь.

І посипалися поради з усіх боків. Врешті-решт, Кабан побажав ворогові швидшого потрапляння у пекло і дописав: «Слава Україні!»

— Усе, — сказав він, — більше нічого писати не буду, нема чого гроші витрачати на сєпарів. — Занесу номер у чорний список.

А за обідом, коли всі бійці зібралися за довгим столом, з’ясувалося, що подібні послання отримав не один Кабан. Це ще раз підтвердило здогадки, що серед командування є зрадник. Щоб розрядити напруження, бійці жартували, розповідаючи, які відповіді надіслали ворогові.

— Як ти думаєш, — Гена впівголоса звернувся до Філософа, — наш командир може бути зрадником?

— Ти що?! — Філософ невдоволено зиркнув на Геннадія. — Це апріорі неможливо. Навіть не думай про це і нікому такого не кажи. Він з нами не один пуд солі з’їв.

До самого вечора хлопці малювали собі карти та обговорювали отримані послання від ворога. Злий першим зробив копію карти і раніше ліг спати, бо вранці мав іти в розвідку.

— Хлопці, я випадаю! — сказав він, вмощуючись на ліжку.

— А заснеш? — спитав Геннадій.

— Чом би й ні? — стенув плечима Злий. — Завтра відповідальний день. А як підстрелять і на тому світі шкодуватиму, що в останню ніч на землі не виспався?

— Тіпун тобі на язик! — прогудів Кабан. — Не можна таке не те що казати, а й думати!

— А я й не думаю, то я так жартую!

— По-іншому жартуй!

— Сєвєр, а ти на карті з іншого боку запиши номери рідних, — порадив Злий.

— Навіщо? У мене є для цього блокнот.

— Навряд чи візьмеш записник у наступ, а ось карта повинна бути у кишені — без неї ніяк, — пояснив хлопець.

— Добре, запишу, — сказав Геннадій.

Він поставив останню позначку на мапі й на звороті записав два номери — матері та Улянки; подумавши, що цього досить, склав карту вчетверо і поклав до кишені польового кітеля.

Геник уже два дні не спілкувався з Уляною. Вони зустрічалися за спільним столом, коли їли, але дівчина робила вигляд, що його не помічає. Геннадій сушив голову, чому вона так поводиться, чому уникає його, а коли ловить його погляд, опускає очі. Врешті-решт, вирішив наступного вечора сходити до неї і все з’ясувати. Можливо, він чимось її образив? Так було все добре і на тобі! З думками про дівчину він заснув. Йому наснилася не Улянка, а Льончик. Такий усміхнений, веселий, щасливий, він ішов з дівчиною, вбраною у вишиванку, але обличчя її не було видно.