Світлана Талан - Повернутися дощем

Вадим весь час кидав на Настю погляди і бачив її стурбованість. Він навіть запропонував зупинитися і попити з термоса кави, але Настя відмовилась, пославшись на те, що можна буде трохи перепочити в Старобільську.

— У мене в Старобільську живе далека родичка, — почав Вадим, намагаючись розважити Настю. — Іноді заїжджав навістити її — все-таки тітка.

Настя продовжувала зосереджено дивитися у вікно, але Вадим знав, що вона його слухає.

— Заїхав до неї, а у дворі сусіди жваво розмовляли, — продовжив Вадим. — Привітався, слово за слово, вона дізналася, що я їду до айдарівців, і знаєш, що мені заявила? Сказала, що я допомагаю фашистам, а вона сєпаратистка, не приховує цього, навіть пишається. Я запитав, чи знає вона, що таке сєпаратизм, то вона відповіла, що не хоче жити в Україні, їй треба Новоросія і незабаром «наші рєбята» повернуться і таких, як я, фашистів повісять.

— І ти все це проковтнув? — запитала Настя.

— Не на того напали! — посміхнувся Вадим. — Мене тітка так збісила, що я волав на всю вулицю, аж сусіди очі вирячили. «Зараз тебе зв’яжу і силоміць відвезу до „ваших рєбят“, — кричав я їй, — до того ж на шию пов’яжу синьо-жовтий шалик і подивлюся, повернешся ти назад живою чи ні».

— Не можу уявити тебе у гніві, — посміхнулася Настя, — ти завжди урівноважений і спокійний.

— Такі люди мене просто бісять! Пам’ятаю, що розповідав про те, як віджимають сєпаратисти автівки, як добивають поранених, як забирають людей і вони не повертаються, але за тітку заступилися сусіди. Я зрозумів, що гаю свій час і в їхніх головах вата, тож наостанок обізвав їх неляканими ідіотами і пішов. З того часу я до тітки не їжджу, а оте «нелякані ідіоти» мимоволі спадає на думку — про тих, хто не був в окупації і вірить у краще життя в ЛНР та ДНР.

Розповідь Вадима Настю трохи розвеселила, і вона навіть пожартувала, що було б непогано ще раз завітати до його тітки і спитати, чи не хоче вона проїхатися в ЛНР із синьо-жовтим шаликом на шиї. Непомітно за розмовами вони під’їхали до Старобільська.

— Ось там, — вказав Вадим праворуч, — живе моя тітонька.

— Хай живе собі й сопе потихеньку у дві дірочки, — сказала на те Настя і попросила зупинитися поблизу магазину, щоб купити хлопцям свіжого хліба.

На їх щастя, «Форд» забарахлив якраз тоді, коли вони зупинилися поблизу СТО, власником якого був добрий знайомий Вадима. Поки чоловіки колупалися в машині, Настя встигла попити каву. Минуло півгодини, поки Вадим підійшов до Насті і сповістив невтішну новину: полетіла голівка блоку циліндра, а замінити немає.

— Що ж робити? — стривожилася жінка.

— Якщо замовляти з Харкова, то доведеться чекати кілька днів.

— Ми не можемо так довго! У нас пропадуть харчі!

Поміркувавши, вони вирішили кинути заклик про допомогу у Фейсбук, і Настя пішла шукати Інтернет. Їй пощастило. У найближчому магазині був вай-фай, і Настя з мобільника написала повідомлення з проханням допомогти. Вже за півгодини отримала добру звістку: чоловік з Ізюма, який схотів залишитися невідомим, написав, що надішле запчастину негайно. Продавчиня з магазину звільнила один холодильник, і чоловіки перенесли туди їжу, яка швидко псується.

Цілу ніч чоловіки не спали. Вони чекали передачі та лагодили автівку, а Настя трохи передрімала в кабіні «Форда». Друг Вадима пропонував їй переночувати у нього вдома, але Настя відмовилася.

З першими променями сонця вони вирушили в дорогу. Спочатку заїхали у відділок «Нової пошти», де отримали посилки для бійців, потім витратили майже годину на пошук топографічних карт Луганщини, бо хлопці їх дуже просили. Лише в одному з магазинів Насті пощастило: залишилося чотири карти. Задоволена й усміхнена, вона сказала Вадимові, що можна спокійно вирушати в дорогу.

— Гадала, що хотітиму спати, а сон як вітром занесло, — сказала вона, вмощуючись зручніше на сидінні. — А ось у тебе очі червоні.

— Я маю такий поганий вигляд, що ти мене розлюбиш? — спитав Вадим з напускною серйозністю.

— Ні, — засміялася Настя. — З брудними руками та червоними очима ти виглядаєш дуже сексуально!

Вони проїхали з півгодини, коли Вадим сказав, що йому потрібно вмитися холодною водою, бо почали злипатися очі — про себе нагадала безсонна ніч. Вирішили зупинитися в найближчому селі.

— Давай сходимо ось до того будиночку, — вказала Настя.

Вони вийшли з автівки й остовпіли. Навколо будинку буяло справжнє царство троянд. Яких тільки кольорів там не було! Серед розмаїття увагу Насті привернули незвичні троянди — бузкового кольору з синьою окантовкою.