Світлана Талан - Повернутися дощем

— Твій земляк? — спитав Геннадій, знаючи, що Злий жив на Луганщині, у невеличкому містечку Свердлівка, і на боці України воював не один його земляк.

— Якраз ні. Гаврило, так звали мого друга, був з Ужгорода, але сам розумієш, Гаврило для нас звучало смішно і незвично, то й дали йому позивний «Гаврик». Усе обіцяв запросити мене в гості, показати красу гір…

Злий на мить замовк. Було помітно, що спогади йому болять і кожне слово — як дотик до тієї болючої рани.

— Так ось, — продовжив хлопець, — з нашої десятки всі вийшли живими, окрім Гаврика. Ми вже здолали майже весь шлях, відстрілюючись з «калашів», коли зненацька нас знову накрили вогнем. Не знаю, яку зброю використали з того боку, але я й досі не бачив такого. Гаврик був від мене на відстані кількох десятків метрів, коли поруч нього розірвався артилерійський снаряд. Вибух був надзвичайно потужним, ми всі впали оглушені, на нас посипалася земля, а коли прийшли до тями, то виявилося, що кількох хлопців зачепило осколками… Неподалік була вирва від вибуху. На наш подив, не така вже й велика, як, наприклад, від «Граду». Ми в першу чергу перебинтували рани пораненим й кинулися шукати Гаврика. Зазвичай після таких вибухів знаходиш відірвані частини тіла загиблого, рештки його одягу, взуття, а тут — нічого!

— Може, Гаврика не було там?

— Не тільки я, а й інші бачили його до вибуху, — дратівливо сказав Злий, — а потім… надпотужний звук, невелика вирва і все! Ми стали навколішки і почали нишпорити по траві, намагаючись знайти рештки тіла. А потім зрозуміли, що їх взагалі нема.

— Не розумію.

— Від тіла залишився фарш! — випалив на одному подиху боєць. — Уяви собі: фарш з людського тіла, ніби Гаврика пропустили крізь м’ясорубку, разом з одягом, із взуттям. Навколо вирви — лише дрібний фарш! Я не знаю з чого стріляли, яку зброю використовували, можливо, якусь нову, але такої потужності?!

Злий замовк. Перед очима так, ніби це було щойно, виникла картинка: вони лазять навколішки, розгортаючи траву, і раптом розуміють, що нишпорять по розірваному на дрібненькі шматки тілу свого товариша.

Жах сковує навіть тих, хто вже бачив справжнє пекло на землі. Після шоку — рішення: зібрати залишки друга в целофановий пакет.

— Ми знайшли пакет, — продовжив Злий, — Знаєш, уперше зраділи свинству наших відпочивальників, які повсюди після себе залишають сміття, назбирали голими руками ще теплі дрібні останки тіла для поховання і принесли в розташування частини. Командир сказав, що я, як ліпший друг Гаврика, повезу тіло для поховання в Ужгород. Я погодився. Сам розумієш, що в труну довелося покласти пакет… Оформили належні документи, і я поїхав… — сказав Злий і тихо додав: — на свою біду.

Він замовк, і Геннадій його не підганяв.

Чомусь він згадав Льончика, почуття втрати кращого друга було йому знайоме.

— Гаврик був єдиним сином у матері, — пояснив Злий. — Вона народила його, коли вже втратила надію. Її чоловік захворів на рак і доживав останні місяці, та природа змилостивилася над подружжям і вирішила продовжити рід.

Хлопець розповів, що батько так і не встиг побачити свого первістка, помер за місяць до пологів, тож мати все життя присвятила синові.

— Він був дійсно класним другом, справжнім, без фальші, за такими, як він, ідуть люди, бо вони, як тобі пояснити… — Злий добирав слова, — як ліхтарик, що світить у темряві та осяває дорогу. Дідько! Я так стану поетом! — посміхнувся Злий і додав: — Або філософом і почну нести нісенітницю про нірвану.

Геннадій не став на захист Філософа — не на часі суперечки.

— Мати дуже просила відкрити труну, щоб востаннє поглянути на сина, говорила, що не зможе повірити в те, що саме її Гаврило загинув, — розповів Злий. — Звичайно, я пояснив, що її син загинув на моїх очах від розриву артилерійського снаряда і такі труни не відкривають.

Та жінка навіть після цього вмовляла відкрити труну хоча б на мить, показати їй руку, ногу чи навіть палець загиблого сина.

— Що я повинен був їй сказати? Правду? Що навіть пальця не лишилося? Показати пакет з фаршем? — Хлопець знову запалив цигарку. — Вбита горем жінка хапала мене за барки, трусила і кричала: «Ось ти стоїш переді мною і я бачу тебе! Чому я не маю права побачити хоча б частину тіла свого сина?!» А я не міг нічого сказати! Вона мене била по щоках, але я не відчував болю — пекло всередині так, що я думав: «Краще б я став фаршем, ніж таке чути і бачити». Бідна мати збожеволіла б від побаченого. До чого я веду? — Юнак подивився на Геника. — Якщо будеш вагатися, ворог перед тобою чи все-таки людина, згадай мою розповідь, уяви все жахіття і відчуй біль матері. А тепер думай, чи стріляти у ворога, чи філософствувати. До слова, мій рідний брат воює на тому боці й мені ще важче, ніж тобі. Коли вбили Гаврика, я міг припустити, що то справа рук мого так званого братика. Тепер розумієш, чому я Злий?