Світлана Талан - Повернутися дощем

— Чим дорожити? — повторив Філософ. — О, хлопці! Ми з вами маємо найцінніше і не знаємо про це?

— Найцінніше для людини — це її родина, — втрутився в розмову Малий. — Батьки від самого народження і до скону піклуються про нас. Для них ми завжди залишаємося дітьми, скільки б нам не було років. Навіть коли людина має свою сім’ю, дітей, їй усе одно потрібні батьки, бо лише вони можуть у час негараздів зігріти дітей теплом своєї любові.

— Малий, ми щодня чуємо розповіді про твоїх чудових батьків, — обірвав його Злий. — Проте не в усіх є батьки, тож, по-твоєму, ті, у кого їх нема, в житті не мають найціннішого?

— Стоп! — Філософ підняв тонкий вказівний палець. — Ти, Злий, підійшов близько до визначення найціннішого, що ми маємо.

— Не зрозумів, — стенув плечима Злий.

Геннадій не втручався в розмову. Він лежав, заклавши руки під голову, і намагався дати відпочинок спині, яку чи то застудив, чи щось у ній порушив під час занять. Він навіть ходив до «бобрів», але у них не було ніякої мазі. Порадили розтерти спиртом та укутати целофаном і чимось теплим. Залишки спирту пішли не за призначенням — хлопці налили його по стаканчиках, розвели водою і випили за вечерею. Малий помасажував болюче місце, і Геник обмотав спину чиїмось шерстяним светром.

— Не треба довго думати, — продовжив Філософ, — бо я вже сказав, що кожен з нас зараз має неоціненний скарб.

— Для мене був би скарбом гарний кевларовий бронік та каска, — невдоволено буркнув Злий. — І від тепловізора не відмовився б. Стоїш на вахті, як голий посеред міста, — тебе сєпари вночі бачать, а ти їх — ні. Як гра у кота й мишку!

— Не завадило б додати важкої артилерії! — додав Малий. — Було б набагато спокійніше і впевненіше.

— А для чого все це нам потрібно? — Філософ поставив чашку на підлогу. — Щоб вберегти найцінніше! Тобто?

— Життя, — вставив своє слово у розмову Геннадій.

— Прямо в ціль! — пожвавився Філософ. — Життя своє і рідних — це найцінніший скарб, і ми його маємо. Одна мудра людина сказала: «У людини два життя, і друге починається тоді, коли ми розуміємо, що життя лише одне».

— Краще розкажи нам про нірвану, — озвався Злий, — ти обіцяв, а то почали за здоров’я, а закінчимо за упокій. Коли говоримо про життя, одразу згадую загиблих побратимів.

Філософ налив у чашку, з якої щойно пив чай, води, зробив кілька ковтків і трохи помовчав. Він знав, що так можна привернути увагу і викликати цікавість до теми, над якою він розмірковує вже не один день.

— Нірвана — це стан переходу в абсолютну порожнечу, небуття, спокій, — почав він неквапливо, але Злий зауважив, що то не нірвана, а смерть. Філософ пропустив його слова повз вуха і продовжив: — Цей стан приходить тоді, коли людина відмовляється від будь-яких пристрастей і бажань, навіть від почуттів.

— Якась маячня, — не зле кинув Петро.

— Такий стан дозволяє звільнитися від страждань, — розповідав Філософ, — це і є головна мета нірвани. Лише уявіть собі: відсутність бажань, жодного конфлікту з навколишнім світом, відхід від звичайних людських цінностей і стан спокою. І страждань уже нема, лише повна внутрішня гармонія — це і є нірвана.

— Дурня! — посміхнувся Злий. — Покури травку — стан нірвани забезпечений!

Хлопці розсміялися.

— Не розумію я твою нірвану, Філософе, — сказав Малий. — Як це нема ніяких людських цінностей? Тобі буде добре, а як же рідні люди? Батьки? Невже байдуже, чи їм добре зараз, чи вони здорові? Ніяких хвилювань? Або я тупий і не розумію нірвану, або це якась дурня, яку вигадали ненормальні в психлікарні.

— Стан внутрішньої гармонії… — почав із запалом Філософ, але Малий його перебив і сказав, що далі йому нецікаво і він іде телефонувати батькам.

Філософ продовжив доводити переваги нірвани, коли до Геника на ліжко підсів Мона. Геннадій швидко звик звертатися до друзів на позивний, а ось до Марка ще не міг — для нього він і досі залишався просто Марком, побратимом по Майдану. Марк поцікавився, чи попустило в нього спину. Геник відповів, що вже краще, і хлопці вийшли надвір покурити. Неподалік проходжався Малий, розмовляючи по мобільнику. За уривками з розмови було зрозуміло, що Малий розмовляє з матір’ю.

— І так щодня по кілька разів, — сказав Марк, підкурюючи. — Він зовсім шмаркач, лише дев’ятнадцять років, — він подивився у бік Малого. — Йому б біля матері ще побути, а він тут. Весь час розповідає, які у нього батьки чудові.

— Це ж добре, — зауважив Геннадій, — отже, дуже любить.