Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

Я думав, що буду вільний, а він і далі наді мною висів, великий труп, як законсервований у спирті — гнив десь далеко, на цвинтарі картузіанців, біля мого ще не до решти розкладеного тестя, але наді мною він нависав цілий і недоторканий, як за життя. З відкритими очима і з тією самою нехіттю та розчаруванням в очах. Може, це тому, що я не бачив його мертвим, може, я все-таки повинен був поїхати раніше і дивитись, як він видобуває з себе останній хрипкий і свистячий подих? Може, тоді я отримав би спокій? Або якби на власні очі побачив, як його по смерті зашивають у розпороте на спині, як для небіжчиків, францисканське облачення і кладуть у труну, як мокра весняна і масна від життя земля стукає об віко?

І лише приблизно через рік після його смерті, одного дня, коли ми поїхали за місто, до Квінта-дель-Сордо, й обідали з Ґумерсіндою в кімнаті на другому поверсі… ні, стривайте, ні, тоді ще другого поверху не було. На першому поверсі. Ми наказали розкласти стіл унизу й подати те, що привезли з Мадрида і що отримали від селянина; проста селянська їжа, якась холодна курка, оливки, ґаспаччо… так, це, вочевидь, була курка, бо я пам’ятаю, що мені спало на думку… так, я точно пам’ятаю цей момент: відкусив крильце, дивлячись на Ґумерсінду, ні, навіть не на неї, а на шматок стіни у неї одразу ж за спиною, шматок стіни, оббитий жовтим ситцем у дрібний золотистий візерунок, а вона прикладала до губ келих… і саме в ту мить я пригадав, що так само мало бути тоді, коли старий від’їздив до Бордо: ми вже позбулися Леокадії, яка поїхала першою, щоб знайти їм гніздечко і належним чином його звити, вимостити шовком, подушечками, ну-ну-ну, немовби його це взагалі цікавило, — й одразу стало приємніше, спокійніше, вдалося навіть із ним якось нормально поговорити, принаймні послухати, що він бурмоче про картини, подивитись, як тонким різцем він проводить лінію на мідній пластинці; Квінта-дель-Сордо він уже переписав на Маріаніто, все було тимчасовим. Навіть його присутність, яка завжди розливалася по всіх будинках, де він мешкав, яка пронизувала кожен шар пилу в кутку, кожен жмут волосся в обшивці крісла, — вона була слабша, як приглушене світло. І я пригадав собі, що тоді я теж передчував прихід свободи, немовби відкривалися греблі та шлюзи, що не давали волі великій, шумній ріці, яка текла в мені, так довго прихована в підземеллях, замурована. Він виїхав — і нічого.

Але треба було влаштувати весілля Маріано, і я про все забув.

Нас поєднала — можна так сказати? — нас поєднала любов до музики. І до… аякже… до гарного життя. Бо обоє ми були — що ж, цього не варто приховувати, бо цього приховати не вдасться — гарні. І гарним було те, що нас оточувало; адже попри все, що могло не подобатися в Іспанії, цій зашкарублій провінції Парижа, ми мали навколо себе стільки краси; обоє були багаті й нам здавалося, що з року в рік наше багатство зростатиме; Консепсьйон діставала від батька посаг, якому могли позаздрити чимало незрівнянно більших нечупар, яких батьки хотіли мало не за будь-яку ціну випхати з їхніх «добрих домів»; Тюхтій щось мені давав, може, небагато, в кожному разі менше, ніж міг би, але ж я мав капітал, відкладений дідусем — так зворушливо, як він до останніх днів працював, щоб закрити його сумою круглих дванадцяти тисяч річних дивідендів. По тисячі на місяць. Не те, щоб він у чомусь собі особливо відмовляв; жив у комфорті, винаймав цілком гарний будинок, де мешкав із тою своєю жінкою, шоколаду з молоком і корицею ніколи не буває досить, тож я ніколи не мав докорів сумління. Зрештою, хіба це не обов’язок старших — забезпечити майбутнє спадкоємців?

Отже, ми були спокійні — вона і я, я і вона.

Я хотів би в Мадриді, але Маріано наполіг, що весілля буде в Домі Глухого. Не в тій старій халабуді, яка пам’ятала зойки однієї жінки та борсука, що витирав замащені фарбою палюхи об підлогу і базграв карикатури знайомих на стінах, а в новому будинку, облаштованому на мірку елегантного панича. Те, чого мусило вистачити батькові, стало лише скромним запліччям із комірчиною, кімнатами для обслуги та кухнею. Збоку виріс цілковито новий будинок, відокремлений від старого великими воротами до передпокою, що майже сягали даху другого поверху; внизу й нагорі по одній великій залі та кілька малих кімнат; нижче — вітальня, вище — великий кабінет, який мав стати музичною кімнатою, сходова клітка, як у палаці для велетнів, двостороння, парадна, на підмостках — погруддя знаменитого Ґойї, перепрошую, «де Ґойї», на постаменті, одне слово: Ескоріал.