Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

Пес один. Зовсім. Самотній пес — нещасний. Декому здається, що він тоне у в’язких пісках, іншим — що він лише показує голову з-за випаленого сонцем пагорба; але псові байдуже, чи він тоне, чи біжить через нескінченну вигорілу землю, через киплячий попіл. Бо йому взагалі все одно.

Навіть якби докладно вирахувати поверхню псячої голови: звислого вуха, чорної крапки, нюшкуючого носа та білого, сумовитого ока, і якби побачити, скільки міститься в безмірі червені, брудної бронзи ван Дейка, вохри, вибіленої палючим світлом (і дещицею олив’яних білил), навіть якби поділити цю велику пустку на брак пустки, тобто самотню голову, — неможливо збагнути, як сильно він страждає.

Світ і його розмаїтість; запахи — ті, що в’ються низько, біля землі, й ті, що несені вітром. Запах шкіряного пояса, лоскотливий запах піску і тонка смужка — це застрелена качка, яка падає згори і влітає в рідкі зарості з сухим тріскотом; цілий набір ароматів, що йдуть від міста: стічні канави, надушені шиї, голівки капусти, що підгнивають на прилавках під сонцем, стиглі дині, що мало не тріскаються від соку; кров у м’ясних лавках, нудотна, дика, що стікає широким струменем до кам’яного корита й далі, на вулицю; і те, що ближче: кріт, вигоріла трава, черевики хазяїна, який знову піднімає мисливську рушницю і цілиться в наступну качку; світ і його розмаїтість — однак без нього він здається зовсім позбавленим колориту, нецікавий, як пласка стіна. Ніздрі, які зуміли розрисувати цілу мапу околиці, з постійними пунктами — обісцяним муром корчми, церковною брамою, від якої відгонить ладаном, чинбарня над потоком — і рухомими — псами, котами, з коровами, яких поганяють білою від спеки дорогою, з людьми і їхньою розмаїтістю запахів, тепер безсилі; іноді кажуть, що відчай відбирає чуття — якщо він відбирає їх у людей, то чому не мав би відібрати у пса?

Спочатку від сумував за добрим: теплим лежаком біля каміна, кавалками м’яса, нечастою ніжністю, коли хазяїн не мав що робити і для примхи чухав і шкрябав його по спині; потім за простим: блуканням обійстям, околицею, співприсутністю. Тепер він сумує навіть за кийком і ланцюгом, до якого його іноді прив’язували задля покарання. Він сумує за кийком, який опускався на спину, за верескливим писком, який сам виходив із горла, бо на протилежному кінці кийка була затиснута рука, рука хазяїна.

Не знаю, що я собі уявляв. Тоді, в Мадриді, коли я намагався відчути на обличчі вітерець із Піренеїв. Що він що принесе? Мені здавалося, що свобода — це Свобода, землетрус, який піднімає долини й обертає на порох гори, що там, де він з’явиться, нічого не буде так, як раніше — а тим часом ми повернулися з Бордо, зайнялися паперами, прийняттям спадку, виплачуванням грошей усім дармоїдам, яким батько, ще й на прохання матері, залишив по кілька реалів — лікарням, домам прочанина в Єрусалимі, і так далі, ми якось упоралися з Леокадією та її претензіями… і раптом з’ясувалося, що минув рік, цілий рік, а я ні на крихту не був вільнішою людиною.

Авжеж, я мав більше грошей — та хіба я досі був бідний? З таким батьком? Справи йшли добре, а якщо якийсь час погіршувались, то завжди була ціла гора картин на продаж. Справжній Ґойя з найнадійнішого джерела. А на чорну годину — те, що я отримав від поділу заповіту перед його втечею з Іспанії: Корреджо, Веласкес, ґравюри Рембрандта, що кому треба. Ще б він на старість розслабився — але ні, тягнув далі свого воза, як мул, як першерон, і те, і се, і графіка, і портрети, і рисунки, і мініатюри; сліпий був як кріт, глухий як пеньок, слабкий як каракатиця, а ще сідав і длубав, малював і стирав, і знову малював, немовби те, що роїлось у цій зашпунтованій головешці, могло знайти вихід лише через пальці, на папір, на літографічний камінь, на пластинку слонової кості, на аркуш ескізника; а як його носило, а як він хотів дивитись, насичувати свої сліпі очі видовищами. Усього. Жебраків, ковзанярів, божевільних. Ще в Бордо, з трьома парами окулярів, ледь пересуваючись, він наказав завести його до божевільні й провів там цілий день, безперестанку рисуючи, поки вистачало світла. А коли не було нічого цікавого для очей, він спав. Працював навіть уві сні, марив, а потім ці марення переносив на папір. Цей чоловік був фабрикою ескудо, реалів, дублонів, був немовби невеличкий монетний двір із постійним доступом золотої руди. З грішми, відколи пам’ятаю, не було проблем — можливо, під час війни, коли вигнали короля і ніхто не платив йому утримання; але навіть тоді він малював ад’ютанта короля Пляшки, такого собі французького генерала, як же ж його звали… і ту паскудну «Алегорію Мадрида», про яку казали, що вона має, перепрошую, не скажу що з мармуру, і що її потім стільки разів переробляли — щоразу, коли хтось захоплював місто… і Веллінґтона, вже потім, на коні, ой, на дуже невдалому коні, ой, дуже невдалому. А як він біля цього коня бісився, а як склянкою кинув у служницю! Ну, до коней він руки не мав.