Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

— Я бачив, як вона приходила в контору прощатися.

— Вона вам що-небудь казала?

— Нічого.

— Ви розумієте, що діється в мене на душі?

Комако розсунула щойно зачинені сьодзі й сіла на підвіконня. За якусь хвилю Сімамура озвався:

— Тут зорі не такі, як у Токіо. Вони наче висять у порожнечі.

— Тільки не сьогодні. Бо місяць занадто яскравий… Цього року страх скільки снігу насипало.

— Кажуть, і поїзди часто не ходили.

— Ага, аж страшно було. Та й автомашини почали їздити на місяць пізніше, ніж звичайно, аж у травні. Пам’ятаєте крамницю на лижній станції? Так там снігова лавина провалила дах. Будинок двоповерховий, внизу начебто ніхто нічого не помітив. Тільки шум якийсь почули, думали, пацюки вовтузяться на кухні. Дивляться — ніяких пацюків, а на другому поверсі снігом вибило віконниці. Зсунувся лише верхній шар снігу, але й про це радіо розголосило повсюди. Лижники злякалися, й носа сюди більше не потикали. Я теж вирішила, що не стану більше на лижі, ще наприкінці минулого року їх збулася. Однак разів два-три з гори спускалась… Я змінилась?

— Де ти була, коли померла вчителька музики?

— Чого вас це турбує? В усякому разі, в лютому я ждала вас тут.

— Чому ж ти не написала мені з портового міста?

— Не могла! Не могла писати жалюгідні листи, які б вам не страшно було показати своїй дружині. А брехати не хочу, бо боюсь комусь завдати клопоту.

Комако говорила швидко, різко. Сімамура мовчав.

— Може б, ви світло загасили? Он скільки комашні налетіло…

Місяць сяяв так яскраво, що було видно звивини жінчиних вух. Проникаючи глибоко в татамі, місячне сяйво забарвлювало їх у бліді, холодні тони.

Губи Комако були гладкі, як згорнута кільцем п’явка.

— Ні, не треба! Пустіть мене додому.

— А ти анітрохи не змінилася. — Сімамура підвів голову й зблизька глянув на овальне, трохи опукле обличчя Комако.

— Всі кажуть, ніби я не змінилася, відколи приїхала сюди сімнадцятирічною. Певно, тому, що живу весь час однаково.

На її обличчі залишився густий рум’янець, властивий дівчатам з півночі. А випещена, як у гейш, шкіра вилискувала у місячному світлі, наче перламутрова черепашка.

— Ви знаєте, що я тепер мешкаю в іншому домі?

— Після смерті вчительки? Покинула ту кімнатку, де розводили шовкопрядів? Певно, живеш тепер у справжньому будиночку для гейш?

— Який там будиночок! Крамниця, де продають дешеві солодощі й цигарки… Я там сама. Тепер я на справжній службі, за контрактом… Коли повертаюся пізно, читаю при свічці.

Сімамура засміявся й обняв її за плече.

— Я не можу марно витрачати електрику. Адже в них є лічильник.

— Он як…

— Господарі мене цінують, аж не віриться, що я в наймах. Як дитина зарюмсає, господиня виходить з нею надвір, тільки б мені не заважати. Нічого мені не бракує, одне лиш погано — постіль нерівно стелять. Коли пізно прийду додому, вона вже застелена, але то ковдра косо лежить, то простирадло зібгане. А це мені не подобається! Але ж перестелювати не годиться — люди ж старалися для мене.

— Заведеш свою сім’ю — важко тобі буде.

— Всі так кажуть. Така вже в мене вдача. А там, де я мешкаю, четверо дітей. Безлад, звичайно, великий. Я цілий день тільки те й знаю, що прибирати за ними. От розумію, що все знову порозкидають, тільки я відвернусь, але нічого не можу вдіяти з собою. Хочеться жити чисто, наскільки можливо…

— Атож…

— Ви розумієте, що в мене на душі?

— Розумію.

— Коли розумієте, то скажіть — що! — Голос Комако став різким, суворим. — Скажіть!.. Нічого ви не розумієте. Вам би тільки дурити мене. Ви легковажна людина, живете в розкошах… Нічого ви не розумієте. — Потім, уже лагідніше, додала: — Сумно!.. А я дурепа… Ви їдьте собі завтра ж додому.

— Чого ти прискіпуєшся? Ніби так усе просто?

— А то ні? Жорстокий ви… — В голосі Комако вчувся розпач. Але за мить вона заплющила очі й, немов упевнившись, що Сімамура розуміє її становище, спокійно мовила: — Хоч раз на рік, а приїжджайте. Неодмінно приїжджайте хоч раз на рік, поки я тут.

Вона, мовляв, найнялася в гейші на чотири роки.

— Коли я їздила до батьків, мені й не снилося, що знову стану гейшею. Я навіть лижі віддала, коли їхала. Одного я тільки досягла — відучилася курити.

— Так, ти раніше багато курила.

— Коли клієнти частували цигарками, я нишком ховала їх у рукав. Прийду, бувало, з вечірки й витрушу на столик цілу купу.

— Чотири роки, кажеш? Довго…

— Незчуюся, як і промайнуть…

— Яка ти тепла… — Сімамура пригорнув Комако до себе. — А вранці та ввечері тут у вас уже холодно, мабуть?