Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

Сподівались, що снігу того року випаде чимало, отож Сімамура пообіцяв приїхати на це свято.

— У лютому я кинула роботу й навідалась до батьків. Але чотирнадцятого повернулась, гадала, ви приїдете. Якби знаття, не верталася б, краще б доглянула…

— А що, хтось хворів?

— Вчителька музики їздила в портове місто й там захворіла на запалення легенів. Я одержала від неї телеграму, коли була в батьків, тож і поїхала її доглянути.

— Одужала вона?

— Ні…

— Погано вийшло… — проказав Сімамура, немов просячи вибачення за те, що не дотримав слова, й водночас засмучений смертю вчительки.

— Справді… — Комако раптом заспокоїлась і взялася хусточкою витирати столик. — Ой, скільки їх!

З обіднього столика на мату посипалися крихітні крилаті створіння. Хмарка метеликів кружляла навколо лампи.

Сітку на вікні знадвору теж обліпила комашня. В прозорому світлі місяця вони виднілися чорними цятками.

— Ой, шлунок болить… — сказала Комако й, засунувши руки за обі, опустила голову на коліна Сімамури.

На її густо напудрену шию з відстовбурченим коміром кімоно дощем сипались малюсінькі комашки. Деякі з них відразу ж завмирали.

«Її шия погладшала, розповніла за цей рік. Їй уже двадцять один», — подумав Сімамура.

Він відчув, що його коліна зігріла тепла волога.

— Тут у конторі сміються: «Кома-тян, заглянь у номер „Камелія“»… От капосні! Я оце проводжала на поїзд подругу, тільки повернулася додому, думала відпочити, а мені кажуть: «З готелю дзвонили». Я була така втомлена, що йти не хотілося. А вчора ще перепилася: подруга влаштувала прощальний вечір… А в конторі тільки сміються, а не кажуть, хто дзвонив. Аж це ви! Цілісінький рік вас не бачила. Ви взяли собі за звичку приїжджати раз на рік.

— Я теж скуштував прощальної булочки.

— Ви? — Комако підвела голову. Її обличчя, почервоніле в тих місцях, що були притиснуті до колін Сімамури, раптом прибрало дитячого виразу.

Комако сказала, що провела ту гейшу аж до третьої станції.

— Тепер тут погано, не те що колись. Раніше, бувало, з усіма дійдеш згоди. А тепер усі такі себелюбні, кожна тільки про себе думає. Так, багато чого змінилося. Як на те, зібралися гейші, що ніяк не зійдуться вдачею. Коли Кікую поїхала, мені стало сумно. Вона в усьому була першою, гостям подобалась, та й господарі на руках її носили. Славна була гейша!

Сімамура запитав, що Кікую тепер збирається робити — вийти заміж чи самій відкрити ресторан? Адже вона відробила своє і від’їхала на батьківщину.

— Вона така нещасна! Адже й прибула сюди після невдалого заміжжя. — Комако вмовкла, вагаючись, розповідати далі чи ні, поглянула на тераси полів, залитих місячним світлом. — Бачите он той новий будинок на схилі?..

— Маленький ресторанчик «Кікумура»?

— Ага. Так от, вона його прогавила через свою не врівноважену вдачу. Який жах! Вона звеліла своєму покровителеві звести цей будинок, та коли дійшло до переїзду, то й слухати не захотіла. А все через нового коханця, бо сподівалася вийти за нього заміж. Та він її обдурив. Після того вона ходила сама не своя. Коханець утік, а вернутися до колишнього покровителя вона вже не могла. Від сорому не знала куди дітися. Вирішила податися світ за очі й почати все спочатку. А подумати, то вона глибоко нещасна людина. Виявляється, — ми, щоправда, цього не знали, — чоловіків у неї було чимало.

— З півдесятка?

— Хто зна… — ледь усміхнулася Комако, відвернувшись від Сімамури. — Кікую піддатлива, боязка…

— Що ж вона могла вдіяти?

— Як що?! Не треба втрачати розуму за кожним, хто тобі сподобався… — Понуривши очі, Комако пошкребла голову декоративною шпилькою. — Як тяжко було її проводжати!

— А як же ресторан?

— В ньому господарює законна дружина.

— Сміхота! Законна дружина господарює в ресторані коханки!

— Іншої ради не було. Адже ресторан уже був готовий для відкриття. От дружина й переселилася сюди з дітьми.

— А їхній колишній дім?

— Ніби бабусю там залишили. Вони селяни, та чоловік любить погуляти. Цікава людина.

— Гультяй? Мабуть, уже підтоптаний?

— Та ні, молодий, років тридцяти двох-трьох.

— А хіба Кікую старша за дружину?

— Ні, однакового віку, обом по двадцять сім.

— Ресторан названо на честь Кікую? Дружина не заперечувала?

— Не годиться ж міняти готову вивіску.

Сімамура запнув вилоги кімоно, а Комако підвелася й зачинила вікно.

— Кікую знала все про вас. Це вона мені сказала, що ви приїхали.