Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

Снігу вночі не було. Спочатку пішов град, потім — дощ.

Напередодні від’їзду Сімамура ще раз запросив Комако до себе. Була ясна місячна ніч. Об одинадцятій годині надворі був лютий холод, але Комако заявила, що хоче прогулятися. Вона майже силоміць відтягла Сімамуру від котацу.

Дорога замерзла. Селище спало, скуте холодом. Комако підгорнула поділ кімоно й запхала його за обі. Місяць сяяв, як кинджал, устромлений в голубий лід.

— Ходімо на станцію.

— Ти що, збожеволіла? Туди й назад цілий рі.

— Ви ж скоро ідете. Підемо глянемо на станцію.

Сімамура зовсім задубів, холод скував його від голови до ніг.

Коли вони вернулися в номер, Комако враз посмутніла. Підсівши до котацу, вона засунула руки під ковдру й низько опустила голову. Навіть від купання відмовилась. Такого з нею ще не бувало.

Була приготована одна постіль. Кінець матраца впирався в котацу, а ще одна ковдра краєм лежала на тій, що вкривала котацу. Комако сиділа понурена, боком до котацу.

— Що з тобою?

— Я піду додому.

— Не вигадуй!

— То ви лягайте. А я так посиджу.

— Чого тобі заманулося йти?

— Та ні, я не йду. Я побуду тут до світанку.

— Що за химера? Чого ти така вперта?

— Зовсім я не вперта.

— То чого не лягаєш?

— Мені тяжко…

— Та чого ти?.. — Сімамура засміявся. — Лягай, я тебе не чіпатиму.

— Не хочу.

— Дурненька! Навіщо бігала в такий холод?

— Я йду.

— Ну, чого тобі йти? Побудь тут.

— Гірко мені, розумієте? Ви ж їдете. Додому, в Токіо… Гірко… — Комако впала обличчям на котацу.

«Гірко… Від власної безпорадності, нічого не може вдіяти, що закохалася в гостя… Від безнадійності цих хвилин розлуки? Невже серце завело її так далеко?» — подумав Сімамура й надовго замовк.

— Їдьте! Я вас не затримую.

— Я й справді вирішив завтра їхати.

— Чому ви від’їжджаєте? — Комако підвела голову, немов прокинулась зі сну.

— А що ж робити? Я все одно не зможу тобі допомогти, скільки б тут не залишався.

Якусь мить вона дивилась на Сімамуру, а потім раптом різко сказала:

— Оце й погано… Ви розумієте, погано… — Зненацька Комако рвучко встала й кинулась Сімамурі на шию.

— Що ви сказали? Вставайте! Вставайте, кажу вам! — В нестямі, забувши про все на світі, вона заголосила і впала на постіль коло Сімамури…

Потім вона розплющила очі. Вони світилися теплим вологим блиском.

— Так, справді, вам треба завтра їхати, — сказала вона спокійно і відкинула з чола волосся.

Наступного дня, коли Сімамура, що вирішив їхати о третій пополудні, переодягався в європейський костюм, готельний клерк викликав Комако в коридор. Сімамура чув, як Комако сказала: «Підрахуйте, будь ласка, за одинадцять годин». Мабуть, службовець готелю вирішив, що рахунок на шістнадцять-сімнадцять годин — це занадто.

Коли Сімамура переглянув рахунок, то побачив, що все враховано — коли Комако відходила о п’ятій ранку, а коли о дванадцятій наступного дня.

Накинувши пальто і білий шарф, Комако пішла проводжати його на станцію.

Щоб згаяти час, Сімамура купив подарунки додому — консервованих плодів ліани, маринованих грибів тощо, — і все одно до відходу поїзда лишалося хвилин двадцять. Прогулюючись по станційній площі на невисокому узвишші, Сімамура споглядав засніжені гори, що з усіх боків обступали цей вузький клапоть рівної землі. Чорне волосся Комако на тлі похмурих гір справляло гнітюче враження.

Тільки в одному місці — на схилі гори в пониззі річки — чомусь світилася сонячна пляма.

— А відколи я приїхав, снігу поменшало.

— За два дні його випадає на шість сяку. А якщо він і довше падає, то не видно он тієї лампочки на телеграфному стовпі. От задумаюсь про вас, налечу на дроти й поранюсь.

— Невже його стільки буває?

— Кажуть, у сусідньому містечку після снігопаду школярі вранці вистрибують з другого поверху гуртожитку голими прямо в сніг. Їхні тіла провалюються вниз. Кажуть, ніби вони плавають під снігом… Он дивіться, снігоочисник!

— Я з радістю подивився б на ваші сніги. Тільки під Новий рік у готелі, мабуть, повно туристів. А поїзди не зупиняються через снігові завали?

— Видно, живете в розкошах… — Комако уважно глянула на Сімамуру. — Чому б вам вусів не відпустити?

— Так-так… Я оце думаю відпустити…

Погладивши синювате після гоління підборіддя, Сімамура подумав: «У кутиках рота в мене ефектні зморшки, вони виразно відтінюють ніжність щік… Мабуть, Комако тому мене переоцінює…»

— Знаєш що… Коли пудра стирається, то в тебе таке обличчя, мовби ти щойно поголилась.