Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

Її життя, що здавалось Сімамурі марним, сповненим нездійсненних мрій, пульсувало в звуках сямісена, утверджуючи свою самодостатню цінність.

Сімамура, необізнаний з тонкощами гри на сямісені, а здатний сприймати тільки загальне враження від музики, певно, був ідеальним слухачем для Комако.

Коли Комако заграла третю музичну п’єсу, «Міякодорі» {25} 25 «Міякодорі» — пісня-балада на мотив з «Ісемоногатарі» — поетичного збірника, супроводжуваного прозаїчним текстом. , сповнену звабливої ніжності, Сімамурі вже не здавалося, що його пронизує холод. Розслаблений і заспокоєний, він тепер уважно дивився на Комако й гостро відчував її фізичну близькість.

Тонкий, прямий ніс Комако, що завжди надавав обличчю сумного виразу, тепер на тлі розпашілих щік наче шептав: «І я тут, і я тут». Її губи, повні й прекрасні, як згорнута кільцем п’явка, що, здавалося, виблискували навіть тоді, коли стулялися, вабили до себе з такою ж непереборною силою, як і все її тіло. Трохи незвичні очі з прямим, наче під лінійку, розрізом повік, з дугами брів, тепер зовсім по-дитячому світилися вологим блиском. Шкіра Комако, без пудри, подекуди наче прозора після перебування у кварталі розваг Токіо, а тепер обвітрена гірським повітрям, була свіжа, як щойно очищений бутон лілеї, і передусім вражала чистотою.

Комако сиділа випроставшись, у строгій позі, але як ніколи мала вигляд юної дівчини.

Під кінець вона зіграла по нотах ще одну п’єсу — «Урасіма», пояснивши, що саме зараз вона вивчає її. Скінчивши грати, Комако мовчки запхала плектр під струни й, перемінивши позу, розслабилася.

І нараз від неї повіяло пристрастю.

Сімамурі наче одібрало мову, а Комако зовсім не цікавилася його думкою, просто вона в душі раділа.

— Ти можеш угадати на слух, хто з гейш грає?

— Звичайно, можу. Адже їх тут і двадцяти немає. Найлегше впізнати, коли грають «Додоіцу». В цій п’єсі найвиразніше виявляється манера виконання.

Комако знову взяла сямісен і поклала на литку зігнутої в коліні правої ноги. Її стегна ледь-ледь пересунулись ліворуч, а тулуб зігнувся праворуч.

— Ось так я вчилась, коли була малою… — І, втупивши погляд у гриф, вона по-дитячому заспівала: — Ку-ро-каа-міі-но…

— «Курокамі» — це перша п’єса, яку ти вивчила?

— Ага, — як і колись у дитинстві, кивнула вона головою.

Після цього, залишаючись ночувати, Комако вже не намагалась будь-що вернутися додому перед світанком.

«Кома-тян!» — іноді з коридору гукала, наголошуючи на закінченні слова, трирічна донька власника готелю. Комако звичайно брала її на руки, залазила з нею під ковдру біля котацу, й вони, забувши про все на світі, гралися, а потім ішли в купальню.

Після купання, розчісуючи мокре волосся, Комако розповідала:

— Ця мала, тільки побачить гейшу, кричить: «Кома-тян». І завжди підвищує голос на кінці. І фото, і картина, де жінки з японськими зачісками, — все це в неї «Кома-тян». Я люблю дітей, і вона це відчуває. Кімі-тян, ходімо в гості до Кома-тян.

Комако піднялась, але роздумала й знову вмостилася у плетене крісло на веранді.

— Ось вони, непосидющі токійці! Вже на лижах.

З Сімамуриного номера на узвишші було добре видно схил гори, де каталися лижники.

Сімамура, відвернувшись від котацу, глянув у вікно: на схилі тільки де-не-де був сніг, а кілька лижників у чорних лижних костюмах спускалися вниз по полях, розміщених на узгір’ї терасами. Снігу було мало, і лижники пересувалися поволі й незграбно.

— Мабуть, студенти… Сьогодні, здається, неділя. Невже їм приємно?

— Що ж, вони в хорошій спортивній формі. — Комако наче говорила сама з собою. — Кажуть, гості дивуються, коли зустрічають гейш на лижній базі. Гейша привітається, а гість їй: «О, невже це ти?» Воно й не дивно, адже гейша від сонця і снігу вмить засмагає. А ввечері — пудра…

— Ви теж катаєтеся в лижних костюмах?

— Ні, в гірських хакама. Неприємно, коли тобі на вечірці кажуть: «Може, стрінемось завтра на лижній базі?» Цього року я, мабуть, і не ставатиму на лижі… Ну добре, бувайте! Кімі-тян, ходімо!.. Сьогодні вночі випаде сніг. Перед тим, як випаде сніг, увечері завжди холодно.

Сімамура сів у плетене крісло на веранді. Комако тим часом уже верталася додому крутою дорогою мимо лижної бази. Вона вела за руку Кіміко.

На небі з’явилися хмари. Подекуди гори затягло тінями, а подекуди ще проглядало сонце. Світло й тіні щохвилини переміщалися, і в цій грі було щось похмуре й холодне. Незабаром і лижна база поринула в сутінки. Сімамура глянув униз, під вікно: на сухих кущиках хризантем висіли бурульки, ніби краплі желатину. Однак сніг на даху розтавав і краплини води безперервно видзвонювали у риштаку.