Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

Сімамура відчув, що і його щоки запалали. Він уже проминув жіночий гурт, як його наздогнала Комако.

— І чого ви сюди забрели? Мені ж незручно…

— Тобі? То мені незручно. Висипали цілою юрбою, аж страшно проходити. Ви часто так збираєтесь?

— Іноді, найчастіше по обіді.

— А червоніти й наздоганяти хіба зручніше?

— Ет! — відказала вона рішуче й, знову спаленівши, сперлася на стовбур хурми край дороги. — Догнала, бо подумала, що ви заглянете до мене.

— Хіба ти мешкаєш десь поблизу?

— Атож.

— Якщо покажеш свій щоденник, то загляну.

— Нізащо в світі. Я його перед смертю спалю.

— Здається, у вас дома хворий?

— О, вже дізналися!

— А хіба вчора ввечері ти не його зустрічала? Я ж тебе бачив на станції, ти була в темно-синьому плащі. А з тим хворим я їхав в одному вагоні, майже поряд. Його супроводила дівчина. Вона ще так старанно, турботливо його доглядала! Хто вона йому? Дружина? Вона їздила його забирати? Чи вони випадково разом з Токіо поверталися? Я аж розчулився, коли побачив, як вона по-материнському про нього турбувалася.

— Чого ж ви не розповіли мені про це вчора? Чому промовчали? — трохи роздратовано спитала Комако.

— Вона його дружина?

Комако повторила знову:

— Чого ж ви вчора не сказали? От дивна людина!

Сімамурі не сподобався її різкий тон. Чого це вона присікується? Адже ні він, ні вона сама не давали для цього приводу. Мабуть, у неї така вдача. Та коли Комако наполягала, Сімамура відчув, що її настирливість зачепила його за живе. Сьогодні вранці, побачивши обличчя Комако в дзеркалі на сніговому тлі, він справді згадав відображення дівчини в шибці вагона. Але чому ж він не розповів про це Комако?..

— Не має значення, є дома хворий чи ні. Все одно в його кімнату ніхто не навідується. — І Комако зайшла в отвір невисокої кам’яної огорожі.

Праворуч лежав засипаний снігом город, ліворуч, уздовж стіни сусіднього будинку, вишикувалися стовбури хурми. Перед будинком, видно, був квітник. Посеред нього, в маленькому ставочку для вирощування лотосів, плавали червоні коропи, а на його берегах лежали крижані скалки. Будинок був старий, обшарпаний, як і стовбури хурми. Дах, подекуди вкритий купками снігу, прогнив і хвилясто спускався до карнизу.

У сінях було тихо, з долівки тягло холодом. Очі Сімамури ще не звикли до темряви, а Комако вже потягла його по драбині нагору. Так, саме по драбині, бо кімната нагорі була просто горищем.

— Не дивуйтеся, тут раніше розводили шовкопрядів.

— Невже ти не падаєш з драбини, коли повертаєшся додому п’яна?

— Іноді падаю. Тоді я примощуюсь біля котацу й засинаю.

Комако просунула руки під ковдру, помацала котацу й пішла по жар.

Сімамура окинув очима цю чудернацьку кімнату. Одне-однісіньке віконце над самою підлогою виходило на південь, крізь свіжообклеєні сьодзі соталося сонячне проміння. Кімнатка, старанно обліплена рисовим папером, скидалася на стару коробку. Стеля — голі крокви й бантини — збігала до віконця, гнітячи душу чорною непривабливістю. «А що там за стіною?» — подумав Сімамура, і йому здалося, мовби кімната висить у повітрі, а долівка під ногами наче захиталася. Старі стіни й татамі, проте, були чисті-чистісінькі.

На мить Сімамурі здалося, ніби в цій кімнатці Комако така ж прозора, як і лялечки шовкопрядів, яких тут колись розводили.

Котацу вкривала ковдра з такої ж смугастої бавовняної тканини, що й гірські хакама. Комод був старий, з тонкою жилковиною дерева — мабуть, то була пам’ять про життя в Токіо. До туалетного столика грубої роботи він зовсім не пасував. На тому сірому тлі пишно вилискувала червона лакована скринька. Полички на стіні, запнуті тонкою мусліновою ширмочкою, правили, видно, за книжкову шафу.

На стіні висіло кімоно, яке було на Комако вчора ввечері, з-під його поли виглядала червона підшивка нижнього кімоно.

Комако вправно піднялася по драбині, тримаючи в одній руці лопаточку з жаринами.

— Взяла в кімнаті хворого, але кажуть, що вогонь завжди чистий…

Комако, нахиливши голову із старанно укладеним волоссям, розгребла попіл у котацу, а тим часом розповіла, що в сина вчительки туберкульоз і що він повернувся на батьківщину вмирати.

— Щоправда, тут не його батьківщина, звідси родом лише його мати. Раніше вона мешкала в портовому місті, там заробляла на прожиття як вчителька танців, навіть коли перестала бути гейшею. Та на п’ятому десятку її розбив параліч, і вона, щоб вилікуватись, повернулася в рідне селище на мінеральних водах. Син змалку захоплювався технікою і пізніше навіть пристав до одного годинникаря. Робота так припала йому до душі, що він зостався в портовому місті. Та незабаром його потягло в Токіо, там він працював і вчився у вечірній школі. Та організм не витримав такого напруження. А йому ж цього року сповнилося лише двадцять шість…