Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

— Чудово. Селянам тепер уже нічого робити на полі, тож ніхто рано не прокидається. Хіба що хто-небудь вирядиться на прогулянку в гори. — Жінка промовляла сама до себе й ходила по кімнаті, тягнучи кінець незав’язаного обі. — П’ятигодинним з Токіо нові гості не прибули. Отже, покоївки ще не скоро візьмуться до роботи.

Навіть після того, як жінка зав’язала обі, вона не могла заспокоїтися: то вставала, то сідала, то підходила до вікна й виглядала надвір. Тепер вона була схожа на нічного звіра, що з тривогою жде ранку. Здавалося, в ній пробудилася незвідана дика сила.

Тим часом у кімнаті посвітлішало — стало видно, як почервоніли жінчині щоки. Приголомшений тим яскравим рум’янцем, Сімамура запитав:

— Тобі не холодно? Ти така червона.

— Ні, не холодно. Просто пудра зійшла. Мені досить залізти під ковдру, як я одразу зігріваюсь, — сказала жінка і, повернувшись до дзеркала в головах, додала: — Нарешті розвидніло. Пора додому.

Сімамура поглянув на неї і зіщулився. В глибині дзеркала незайманою чистотою блищав сніг. На його тлі вимальовувались рум’яні щоки жінки. То була невимовної краси картина.

Сонце, здається, вже сходило, й сніг у дзеркалі запалав холодним блиском. Чорного, як смола, жінчиного волосся на сніговому тлі торкнулися фіолетові тони.

Мабуть, для того, щоб сніг не залежувався коло готелю, воду з басейну спускали по нашвидкуруч прокопаному рівчаку, й вона розливалася перед ґанком мілким ставочком. Здоровий чорний пес стояв на кам’яній плиті й довго хлебтав теплу воду. Під стіною комори сушилися лижі, призначені для гостей. Від них ширився ледь вловимий солодкий запах цвілі, змішаний з парою. Безформні — мабуть, від тепла — грудки снігу спадали з віття криптомерій на дах громадської лазні.

Наприкінці року цю дорогу замете снігом. І тоді на вечірку в готель доведеться ходити в гірських шароварах, гумових чоботях, у плащі з каптуром і вуаллю на обличчі. Товщина снігу досягне одного дзьо…

Так розповідала жінка того ранку, дивлячись з вікна готелю на спадисту дорогу, по якій зараз спускався Сімамура. Край дороги високо на мотузці сушилися пелюшки. Між ними і землею на межі провінції мирно виблискували засніжені гори. Де-не-де з-під снігу випиналися зелені стебла цибулі.

По рисових полях гасала на лижах сільська дітвора.

Забрівши в ту частину селища, що лежала над трактом, Сімамура почув шум, схожий на тихе хлюпотіння дощу.

З дахів, лагідно поблискуючи, звисали маленькі бурульки.

Якась жінка, що поверталася з лазні, побачивши, як сусід скидає сніг зі свого даху, сказала:

— Слухай, може б, заразом і з нашого трохи згріб?

Мружачись від сліпучого сонця, вона витерла чоло мокрим рушником. Напевне, кельнерка, що прибилася сюди на заробітки завчасно, ще до настання лижного сезону. Неподалік було кафе з перекошеним дахом і вицвілими картинками на шибках вітрини.

Дахи здебільшого були ґонтові, придавлені зверху камінням. Із сонячного боку сніг підтавав, і ці кругляки здавались зовсім чорними. Правда, почорніли вони не від вологи, а, скоріше, від холодних зимових вітрів. Будинки скидались на це каміння — присадкуваті, як то буває на півночі, вони цілими рядами повгрузали в землю.

Зграйка дітей гралася з льодом: витягала його з рівчака й шпурляла на дорогу. Мабуть, їх приваблювало те, як він легко розбивається на блискучі скалочки. Сімамура якусь хвилину стояв на осонні, вражений товщиною крижинок.

Дівчинка років тринадцяти, зіпершись об кам’яну огорожу, щось плела з вовни. Вона була в гірських шароварах, в гета на босу ногу, її почервонілі від холоду ступні були потріскані. Інша дівчинка, років трьох, умостившись поряд на купці хмизу, тримала в руках клубок вовни. Попеляста нитка, що тяглась від маленької дівчинки до більшої, ніби аж випромінювала тепло.

З лижної майстерні за сім-вісім дворів далі по вулиці долинав шурхіт рубанка. Навпроти, під карнизом будинку, гуртом стояли гейші й про щось розмовляли. Не встиг Сімамура подумати, що, може, й Комако там — сьогодні вранці він дізнався від покоївки, що серед гейш вона відома під іменем Комако, — як угледів її. Вона теж його помітила й одразу споважніла. «Напевне, зашаріється, та хоч би не виказала своєю поведінкою, що між нами щось було…» — тільки майнуло в голові Сімамури, як Комако густо почервоніла до самої шиї. Могла б і одвернутися… Так ні, лише ніяково похнюпилась, а голова тим часом поверталася вслід за Сімамурою.