Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

— Як же мені погано!

Жінка опустилась на мату й зіперлася на Сімамуру.

— Я не п’яна! Їй-бо, не п’яна!.. Мені просто погано, та й усе… Але я розумію все, що роблю… Дайте води!.. І навіщо я мішала віскі з тим дешевим вином, що вони принесли?.. Тепер голова розколюється… А я не підозрювала. І от маєш…

Жінка долонею безперестанку розтирала обличчя.

Дощ за вікном раптом зашумів дужче.

Як тільки Сімамура послаблював обійми, жінка обм’якала. Його рука, що міцно обхопила жінку за шию, аж волосся її лоскотало щоку, опинилася під вилогою кімоно. Не відповідаючи на спокусливі слова, жінка загородилась руками, схрестивши їх на грудях.

— Що зі мною?! От прокляття! Я ж зовсім безвладна! Що зі мною? — Жінка в розпачі вкусила себе за зап’ястя.

Приголомшений Сімамура зупинив її. На її руці залишилися глибокі сліди зубів.

Однак жінка більше не опиралася. Здавшись на волю його рук, вона заходилась водити пальцем. Мовляв, хоче написати імена людей, які їй подобаються. Після того як згадала не один десяток артистів театру й кіно, її палець почав безперестанку виводити «Сімамура».

Чарівна опуклість під долонею Сімамури поступово тепліла.

— Ну от ти й заспокоїлась. Усе гаразд, гаразд, — приказував Сімамура, відчуваючи до неї невимовну ніжність.

Та жінку знову почав мучити головний біль. Вона аж звивалася, як в агонії, потім підвелася і впала долілиць у кутку кімнати.

— Ой, як погано! Як погано! Я йду додому, йду додому!

— Як же ти підеш? Надворі злива.

— Босоніж піду. Поповзу, а таки доберуся додому…

— Дорога ж небезпечна. Якщо вже ти наполягаєш, то я тебе проведу.

Готель стояв на пагорбі, дорога до нього була крута.

— Може б, ти розв’язала пояс? Полежиш трохи, й тобі стане легше.

— Ні в якому разі. Ось що я зроблю, мені не вперше. — Жінка випросталася і глибоко вдихнула. Але їй не полегшало. Вона підступила до вікна, відчинила його, хотіла блювати, але не змогла. Здавалось, вона ось-ось повалиться на підлогу й почне качатися. І не переставала повторювати: «Я йду додому! Я йду додому!» Тим часом минула друга година ночі.

— Лягайте спати! Я вам кажу, лягайте спати!

— А ти що робитимеш? — запитав Сімамура.

— Сидітиму. Трохи в голові проясніє, й піду додому. Піду, поки не розвидніє. — Вона підповзла на колінах до Сімамури і смикнула його за рукав. — Не зважайте на мене, лягайте спати.

Сімамура заліз під ковдру. Жінка сперлася на столик, випила ще склянку води.

— Вставайте! Чуєте, вставайте!

— То що ж мені робити: вставати чи лягати?

— Гаразд, лягайте.

— Я тебе не розумію. — Сімамура встав і притяг жінку до себе.

Спочатку вона одверталася, ховала обличчя, та за хвилю жагуче підставила губи для поцілунку.

Однак незабаром, мовби марячи, вона кілька разів повторила:

— Куди ж це годиться? Куди ж це годиться? Ви ж казали, що прагнете тільки дружби?

Її суворий голос настільки охолодив Сімамуру, що, помітивши на її чолі зморшки — ознаку того, що жінка намагається опанувати себе, — він навіть подумав, чи не слід дотримати свого слова.

— Мені не жаль нічого. Нічогісінько. Але я не така, як вам здається. Я не така. Хіба не ви сказали, що не сподіваєтесь на щось тривале?

Від алкоголю її тіло наче задерев’яніло.

— Не я винна, а ви. Це ви показали свою слабкість. Ви програли, а не я, — повторювала жінка й кусала рукав кімоно, намагаючись стримати свою радість.

Знесилена, вона якийсь час мовчала. Та зненацька, мовби щось пригадавши, вибухнула:

— Ви смієтеся! Ви смієтеся з мене!

— Та ні, не сміюся.

— В глибині душі смієтеся. А якщо не зараз, то згодом будете сміятися. — Обхопивши обличчя руками, жінка схлипнула.

Та за хвилину вона стала лагідною й приязною, наче ладна була здатися на ласку Сімамури. Забувши про головний біль, вона заходилась розповідати про своє життя. Про те, що між ними щойно сталося, вона й словом не згадала.

— Я так захопилася своєю розповіддю, що забула все на світі. — Жінка ніяково всміхнулась, мовляв, їй пора йти, поки не розвидніло. — Надворі ще темно. Але тутешні люди прокидаються рано. — Кілька разів вона підходила до вікна й виглядала надвір. — Вони мене ще не впізнають. До того ж падає дощ. Навряд чи хто посміє вийти в поле.

Проте жінка не квапилась іти, навіть коли крізь дощову пелену прозирнули обриси гір і дахів під ними. І аж коли мали прокидатися готельні покоївки, вона вискочила з кімнати, не дозволивши Сімамурі провести її надвір. Вона побоювалась, що хто-небудь побачить їх разом.