Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

Наступного дня перед обідом, залишивши потрібні для купання речі в коридорі, вона навідалась до Сімамури. Поки вона вагалася, сідати чи ні, Сімамура несподівано сказав:

— Порадь мені гейшу.

— Як це — порадь?

— Невже не зрозуміло?

— Ні. Я і гадки не мала, що хтось може з таким звертатися до мене. — Жінка ступила до вікна, глянула на гори, потім зашарілася й докинула: — У нас таких немає.

— Так уже й немає?

— Далебі немає, щиро кажу. — Жінка повернулась обличчям до Сімамури й сіла на підвіконня. — Гейшу не можна до чогось змусити. Кожна поводиться так, як їй до вподоби. І взагалі в готелях вам ніхто не зробить такої послуги, повірте мені. В найкращому разі можете когось покликати й самі про все домовитись.

— От я і довіряю це тобі.

— З якого дива?

— Гадаю, що ми друзі, і надалі ними залишимося. Тому й не пропоную тобі нічого.

— І це ви називаєте дружбою? — заворожена словом, наївно сказала жінка, а потім вигукнула: — Який жах! І ви посміли до мене звертатися з цим!

— А що тут такого? У горах людина оживає, набирається сили. От навіть з тобою я не можу спокійно сидіти й розмовляти.

Жінка опустила очі, замовкла. Сімамура майже був певний, що вона здасться перед його зухвалістю і згідливо кивне головою. Поки він стежив за теплими чарівними очима жінки під густими віями, обличчя її ледь відвернулося вбік і залилося рум’янцем.

— То кличте собі, яка вам подобається!

— Про що я тебе і прошу! Я тут уперше, зовсім не знаю, яка з них вродлива.

— Що значить — вродлива?

— Передусім молода. Тоді менша небезпека помилитись. Хотілося б і не дуже балакучу. А задумливу й охайну. Зрештою, якщо мені закортить поговорити, то покличу тебе.

— Я більше сюди не прийду.

— Не кажи такого.

— Не прийду, та й усе! Навіщо воно мені?

— Ти ж бачиш, я не збираюся тебе підмовляти. Мені досить і твого товариства.

— Справді?

— Якби між нами до чогось дійшло, то, можливо, наступного дня мені було б неприємно на тебе дивитися. Я щойно повернувся з мандрівки по горах і радий, що зустрів приязну людину. Тож навіщо мені тебе спокушати? Але ж як-не-як я подорожній…

— Може, й ваша правда.

— Таки моя. Коли б то була жінка, яка тобі не до вподоби, то, можливо, пізніше тобі не хотілося б зі мною зустрічатися. Інша річ, якби ти сама її порадила…

— Я вас не розумію! — Вона різко відвернулася, але відразу додала: — Хоча, може, у ваших словах і є частка правди.

— Такому знайомству завжди приходить кінець. Скоро набридає. Тож і я не сподіваюся на щось тривале.

— Ви, гості, всюди однакові. І там, у портовому містечку, звідки я родом, і тут, на мінеральних джерелах. — В голосі її забриніла щирість. — Гості — це здебільшого мандрівний люд. Я зовсім молода, але чого тільки не наслухалася! Найбільше западає в пам’ять той із них, хто й словом не прохопився про свою приязнь, хоч ти про неї здогадувалася. Такого гостя важко забути, навіть коли не один місяць мине. Найчастіше такий тебе і згадає та ще й листа напише.

Вона встала з підвіконня й неквапливо опустилась на мату. Здавалося, її думки витали в минулому, та за хвилину вона раптом згадала, що перед нею Сімамура.

В її голосі було стільки щирого почуття, що Сімамуру почало мучити сумління, ніби він її несамохіть ошукав.

Однак у Сімамури не було підстав ошукувати її. Жінка, видно, не була професійною гейшею. Сімамура звик шукати ласки тільки в таких жінок, що не залишали в нього відчуття провини. А в цієї не зважився. Бо була надто чиста. Ще коли вперше її побачив, то відчув: легковажна спокуса несумісна з образом цієї жінки.

Крім того, саме тоді Сімамура сушив собі голову, куди ж податися на відпочинок, як настане спекотливе літо, і тому мимоволі подумав: «А якщо приїхати в це селище на мінеральних джерелах з родиною? В такому разі ця жінка, — на щастя, не професійна гейша, — могла б товаришувати з дружиною і, щоб та не нудилася, навчати її танців». Отак цілком серйозно міркував собі Сімамура. В думці назвавши своє почуття до жінки дружбою, Сімамура ступив у неглибоку воду цього уявного броду.

Напевне, й цього разу йому здалося, наче перед очима щось схоже на той вечірній краєвид у шибці вагона. Звісно, Сімамуру лякав зв’язок із жінкою такого непевного становища. Крім того, образ цієї жінки видавався йому нереальним, як і обличчя дівчини, відбите в шибці на тлі вечірніх сутінків.

Та й, зрештою, його зацікавлення європейським балетом теж мало відтінок нереальності. Вирісши в торговому кварталі Токіо, Сімамура змалку познайомився з театром Кабукі. В студентські роки, однак, його привабили японські танці та японська танцювальна драма. А коли так, то Сімамура взявся розшукувати стародавні документи, бував у гостях у найвидатніших представників різних шкіл національного танцю, зав’язав стосунки з новими зірками танцювального світу, бо був такої вдачі, що не заспокоїться, поки всебічно не вивчить облюбований предмет. А тоді почав писати щось ніби розвідки й критичні статті. Та коли він, гостро невдоволений застоєм традиційних японських танців і самовпевненими, до самозакоханості, спробами їхнього оновлення, вирішив (заохочуваний деякими молодими поборниками національного мистецтва), що настав час і самому прислужитися їхньому розвитку, — саме тоді його вподобання несподівано перейшло на західний балет. Сімамуру перестали цікавити японські танці. Натомість він узявся збирати літературу й фотознімки про європейське танцювальне мистецтво, не шкодуючи зусиль, передплачував з-за кордону афіші й програми виступів. То не був простий потяг до екзотики чи до невідомого предмета. У новому захопленні приваблювало те, що Сімамура не мав змоги на власні очі бачити європейський балет у виконанні самих європейців. Саме через це Сімамура збайдужів до японських інтерпретацій цього балету. Писати про європейську хореографію, виходячи лише з європейських літературних джерел, — чи може бути безтурботніше заняття? Балет, якого людина ніколи не бачила, — це щось потойбічне. Писати про нього — однаково, що нанизувати пустопорожні міркування чи складати вірші про райське життя. Навіть якщо цю писанину Сімамура називав дослідженням, то все одно вона залишалася примхливим витвором його уяви: він давав оцінку не мистецтву живого, з плоті й крові артиста балету, а насолоджувався видивом танцю, породженим у його голові європейськими книжками й фотографіями. Та його пристрасть скидалася на кохання до дівчини, якої ніколи не бачив. Однак йому, людині без певного заняття, вона приносила душевну втіху, яку він, щоправда, сприймав не без іронії. Адже, вряди-годи ознайомлюючи японську публіку з європейським балетом, Сімамура здобув собі репутацію сякого-такого літератора.