Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

У вагоні не було настільки ясно, щоб шибка могла обернутися на звичайне дзеркало. А тому, втупившись у вікно, Сімамура поволі забув, що бачить відбите зображення, йому видалося, наче на тлі нестримного потоку вечірньої темряви з’явився образ дівчини. В цю мить на її обличчі спалахнув далекий вогник. Ні відображення у вікні, ні вогник не могли затемнити одне одного. Холодне світло далекого вогника попливло по обличчю, не додаючи йому ніякого блиску. В ту мить, як вогник натрапив на зіницю, око дівчини сяйнуло між хвиль вечірньої пітьми чарівно-прекрасним світлячком.

Йоко, певно, не здогадувалася, що Сімамура пильно стежить за нею. Прикута до хворого, вона, навіть обернувшись до Сімамури, але не помітивши свого відображення, мабуть, не надала б жодної ваги тому, що він позирає надвір.

Довгий час Сімамура крадькома стежив за Йоко, забувши, що це негарно. Виною цьому, певно, була надприродна сила дзеркала з вечірнім краєвидом. Зрозуміло, що й тоді, коли дівчина гукала до начальника станції, проявивши і цього разу щедру, турботливу вдачу, цікавість Сімамури скидалася на нетерпіння читача, захопленого стародавньою романтичною повістю.

Коли поїзд рушив з полустанку, у вікні зовсім стемніло, зник краєвид, розвіялися чари дзеркала. Вродливе обличчя дівчини ще відбивалося у вікні, але, хоч Йоко дбайливо ставилася до свого супутника, Сімамура знову відчув, наче десь глибоко в ній зачаївся холод, і йому вже не хотілося витирати запітнілу шибку.

Десь через півгодини Йоко з хворим несподівано зійшла на станції водночас із Сімамурою. Той розгублено озирнувся, наче побоювався, щоб чогось не сталося й не залишило сліду в його житті, але, опинившись на холодному пероні, раптом засоромився своєї нетактовної поведінки у вагоні, наддав ходи і перейшов колію перед паровозом.

Коли чоловік, тримаючись за плече Йоко, і собі хотів перейти колію, залізничник помахом руки зупинив його. За мить з темряви виринув довгий товарний поїзд і заслонив собою обидві постаті.

Службовець — зазивач приїжджих гостей до готелю на гарячих джерелах — пишною блакитною зимовою одежею скидався на пожежника; на голові він мав теплу шапку, на ногах гумові чоботи. Якась жінка, що виглядала з вікна станційної чекальні, теж була в синьому плащі з піднятим каптуром.

Щойно вийшовши з теплого вагона, Сімамура не відчув справжнього холоду, але його, що вперше опинився взимку в країні снігу, трохи збентежили по-зимовому вдягнуті тутешні люди.

— Хіба тут так холодно, що ви всі закуталися?

— Холодно. Зима не за горами. Особливо холодно вечорами, як випаде сніг, а небо стає чистим. Мабуть, сьогодні вночі температура впаде нижче нуля.

— Нижче нуля? — Позираючи на тендітні бурульки на краях дахів, Сімамура сів із службовцем готелю в автомобіль. На сніговому тлі присадкуваті покрівлі будинків здавалися ще нижчими, селище наче вгрузло в землю.

— Щоправда, холод тут зовсім інший.

— Такого морозу, як торік, люди не пам’ятають. Аж цілих двадцять градусів.

— А снігу багато?

— Здебільшого його насипає на сім-вісім сяку {16} 16 Сяку — міра довжини, 30,3 см. . А іноді й на один дзьо {17} 17 Дзьо — міра довжини, 3,03 м. .

— Бачу, цього року він уже падав.

— Атож. Випав на один сяку, але відразу розтав.

— То й відлига буває…

— Хтозна, коли випаде великий сніг.

Був початок грудня. Із застудженого носа Сімамури безперервно текло.

— Вчителька музики та її учениця ще мешкають тут?

— Еге ж, мешкають. Дівчина була на станції. Хіба ви не помітили темно-синього плаща?

— Невже то була вона? А потім можна буде її покликати?

— Увечері?

— Так, увечері.

— Вона казала, що зустрічає сина вчительки. Мовляв, він має повернутися додому останнім поїздом.

Отже, хворий, якого Йоко доглядала у дзеркалі з вечірнім краєвидом, — син господині тієї жінки, що на побачення до неї приїхав Сімамура. Сімамура відчув, як у душі щось ворухнулося. Однак цей випадковий збіг обставин не здався йому надто дивним. Більш несподіваним було те, що він не побачив тут нічого дивного. Десь глибоко в серці Сімамура передчував, що жінку, пам’ять про яку зберігав вказівний палець, і дівчину, що в її оці спалахнув далекий вогник, щось пов’язує, щось невідоме очікує. Це передчуття виникло, мабуть, тому, що він ще не звільнився від чарів дзеркала з вечірнім краєвидом.

— Рухомий вечірній краєвид за вікном — то, певно, символ нестримного часу, — раптом прошепотів сам до себе Сімамура.