Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

Обіпершись на борт, я не спускав очей з острова Осіма, аж поки він розтав удалині. Мені здалося, ніби я хтозна-як давно розлучився з Каору. Згадавши про бабусю, я заглянув у її каюту й побачив, як незнайомі люди намагаються розрадити стареньку. Заспокоєний, я вернувся в свою каюту. Море коло берегів провінції Сагамі хвилювалося, і пароплав хитало. Обслуга розносила пасажирам металеві тазики. Я підклав під голову ранець і ліг. У голові було порожньо, відчуття часу зникло. З очей покотилися сльози й скапували на ранець. Довелось його перевернути на другий бік.

Поряд на лавці примостився мій супутник, син директора фабрики в Кавадзу. Він їхав у Токіо готуватися до вступу в університет. Побачивши на мені кашкет учня середньої школи вищого ступеня, він зацікавився мною. Коли ми перемовились кількома словами, хлопець запитав:

— Чого ви такі засмучені? Якась неприємність?

— Нічого особливого, просто попрощався з людиною, — признався я. Мені було байдуже, що він бачить мої сльози. Я ні про що не думав.

Над морем опустилися сутінки, в Адзіро й Атамі засвітилися вогні. Стало холодно, до того ж дошкуляв голод. Хлопець розкрив бамбукову коробочку й почастував мене рисом у листках сушених водоростей. Я машинально з’їв. Потім юнак загорнувся в учнівський плащ і ліг спати, я вмостився біля нього. На душі в мене трохи відлягло. «Завтра вранці відвезу бабусю на вокзал і куплю їй квиток на поїзд», — подумав я. Це ж природно. Над світом запанували тиша й злагода.

Я погасив лампу. Пахло свіжою рибою і морем. Поруч посапував мій сусід. На очі мені знову навернулися сльози. Я весь наче перетворився в чисту, прозору воду, що, витікаючи, залишала в мені солодку, приємну порожнечу.

Поїзд виповз з довгого тунелю на межі двох провінцій і зупинився на сигнальній станції. Звідси починалась країна снігу. Вечірня сутінь посвітліла.

Дівчина, що сиділа на другому боці вагона, підвелася й опустила шибку навпроти Сімамури. Знадвору війнуло морозяним холодом. Вихилившись із вікна, дівчина голосно гукнула, наче зверталася до когось удалині:

— Пане начальнику станції! Пане начальнику!

По м’якому снігу наближався чоловік з ліхтарем у руці, закутаний шарфом майже по ніс, у глибоко насунутій хутряній шапці.

«Невже так холодно?» — майнуло в голові Сімамури. Погляд його сковзнув за вікно. На схилі гори, наче заклякши від холоду, видніли бараки, призначені, певно, для залізничників; білінь снігу до них не доходила — її поглинула вечірня пітьма.

— Пане начальнику! Це я… Як поживаєте?

— О, це ти, Йоко? Вже вертаєшся? А у нас, бач, знову холоднеча!

— Здається, мій молодший брат у вас працює. Вибачте, що маєте з ним клопіт.

— Пусте… У цій глушині йому, мабуть, обридло. Жаль хлопця.

— Справді, він зовсім ще дитина. Тож, прошу вас, настановляйте його на добрий розум.

— Він молодець! Працює з охотою. А незабаром у нас буде ще більше роботи. Торік, пригадую, випало багато снігу. Часто в горах траплялися завали, поїзди надовго зупинялися, і селянам доводилось готувати для пасажирів їжу.

— Бачу, ви тепло вдяглися. А брат писав, що не холодно, мовляв, безрукавки ще не носить.

— Я таки одягаюся як слід. А молодь, як тільки холодніє, налягає на саке {15} 15 Саке — рисова горілка, п’ють її підігрітою. , потім он там валиться з ніг і підхоплює нежить, — рукою з ліхтарем чоловік махнув у напрямку бараків.

— Мій брат теж п’є?

— О ні.

— Повертаєтеся з роботи?

— Ні, поранився, йду до лікаря.

— Ой лишенько!

У європейському пальті поверх японської одежі чоловік, видно, не хотів довше мерзнути, тож пустився своєю дорогою, кинувши на прощання:

— Будь здорова, Йоко!

— Пане начальнику, а брата немає поблизу? — погляд Йоко перебігав по снігу. — Прошу вас, наглядайте за ним.

Голос Йоко був до болю прекрасний. Його високі ноти наче відбивалися від оповитого темрявою снігу.

Поїзд уже рушив, а дівчина все не відходила од вікна. Коли вагон наздогнав начальника станції, що йшов уздовж колії, вона гукнула:

— Пане начальнику, перекажіть, будь ласка, братові, щоб найближчого вихідного дня навідався додому!