Рувім Фраєрман - Дикий собака Динго

Мати легенько похитала головою. Замислено подивилась на коробку і понесла її в хату.

А Таня лишилася на подвір'ї.

Батько обняв її ще раз.

Тепер, коли боротьба з цукерками закінчилася, він почав говорити. Він був збуджений і говорив дуже голосно, весь час напружено всміхаючись.

— Шкода, що тебе не було на пристані! Ми з тьотею Надею чекали на тебе. Щоправда, ми трохи затрималися на пароплаві. Коля захворів на малярію. Довелося чекати санітарів, щоб його забрали. І уяви собі, якась дівчинка подарувала йому на пристані квіти. Це були лілії, котрих я не бачив уже багато років. Так, уяви собі, вона поклала квіти на ноші. Йому так хотілося, щоб то були ти! Але ти не прийшла.

Таня піднесла руки до скронь, натиснула на них пальцями, наче хотіла спинити кров, що вдарили в лице, і трохи відсторонилася.

— Ти чого, Таню? — спитав батько.

— Тату, не говори так голосно, — попросила вона. — Я дуже добре чую тебе.

І власне подвір'ячко раптом приголомшило Таню тишею.

Батько замовк. Його збуджене обличчя стало суворим. Усмішка збігла з губ. Тільки очі лишалися добрими. Він кашлянув.

І дивно, цей кашель був уже знайомий Тані. Вона так само поривчасто кашляла, коли сумні думки, як холодний вихор, охоплювали її.

Він пильно дивився на дочку, тихенько стискував її плече.

— Я знаю, що ти на мене сердишся, Таню, — сказав він. — Але ми будемо великими друзями, правда?

— Ходімо пити чай, — запросила Таня. — Ви хочете чаю?

— Ого! Он ти в мене яка! — тихо промовив батько, дужче натискуючи на Танине плече.

Вона зрозуміла його і виправилась.

— Ходімо до нас пити чай, тату, — сказала вона. І сльози мало не навернулися в неї на очі.— Адже я ще не звикла до тебе, тату.

Він погладив Таню по щоці.

— Так, ти маєш рацію, Танюшо, — ледве чутно погодився він. — Важко це все у п'ятнадцять років, важко, друже. А все-таки ми будемо друзями. Ходімо пити чай.

І вперше на дерев'яному низенькому ґаночку Таниного будинку пролунали інші кроки, ніж ті, які вона звикла чути, — важкі чоловічі кроки, кроки її батька.

Коли в школі Таню спитали, чи не двоюрідним братом їй доводиться Коля Сабанєєв, що прийшов до них у клас, то одним вона відповіла — так, іншим сказала — ні, а оскільки багатьом це було байдуже, незабаром її перестали запитувати.

А Філько, вклавши стільки марних зусиль у розшуки країни Маросєйки, теж більше ні про що не питав Таню.

Зате він сидів на парті якраз за Танею і міг скільки завгодно дивитися на її потилицю. Адже й потилиця може дещо розповісти. Вона може бути холодною і жорсткою, мов камінь, з якого Філько викрешував у лісі вогонь. Вона може бути ніжною, як самітна стеблина трави.

Потилиця в Тані була і такою й іншою, найчастіше виражаючи одне бажання дівчини — не думати про те, що робиться позаду неї.

А позаду на лаві сиділи Філько і Коля.

Кого ж з них стосується це вперте бажання Тані?

Та оскільки Філько розглядав речі завжди з хорошого боку, то він вирішив, що це стосується насамперед не його. Коли ж говорити про Колю, то Філько повинен був визнати, що Таня даремно назвала його тоді гордим. Він вважав, що це помилка. Хлопець, можливо, дещо хворобливий, у нього дуже вузькі руки, надто бліде лице, але він не гордий — це бачили всі.

Коли Філько показав йому вперше, як в їхній школі жують сірку, Коля тільки спитав:

— Що це?

— Це ялицева смола, — відповів йому Філько. — Ти можеш купити її в китайця, який на розі торгує липучками. За полтиник він дасть тобі кубик сірки.

— А що таке липучки? — спитав Коля.

— Е, брате! — відповів йому роздратовано Філько. — Про все ти хочеш довідатись одразу.

І Коля не образився.

— Добре, — сказав він, — я довідаюсь згодом. Але дивний цей звичай у вашій школі. Мені ніде не доводилося бачити, щоб жували ялицеву смолу.

Але все-таки сірки купив багато. Почастував нею Філька і сам пожував, дуже швидко навчившись так само голосно клацати сіркою на зубах, як і інші.

Він так привітно запропонував пожувати й Тані, що та аж ніяк не могла відмовитися. Вона через силу всміхнулась, показавши блискучі, мов сніг, зуби.

— Чи не завдяки цій обставині,— сказав Коля, — у всіх тут такі білі зуби? Ця сірка добре їх очищає.

Всі слова хлопця Тані здалися огидними.

— Ох, завдяки цій обставині відчепись од мене! — сказала вона.

Коля промовчав і всміхнувся.

На неї дивилися його ясні, мов лід, очі, і Таня вперше побачила, що в Колі упертий погляд.

— Так, завдяки цій обставині,— спокійно повторив хлопець.