Рувім Фраєрман - Дикий собака Динго

З пароплава махали хустками. Чи не їй це? Таня зблідла. Теж помахала рукою, над силу підвівши її. Ох, це кумедно! Як вона серед натовпу пізнає батька, якого ніколи в житті не бачила? І як він упізнає її? Вона зовсім про це не подумала, коли бігла на пристань. Нащо було піддаватися мимовільному прагненню серця, яке тепер так колотиться і не знає, що йому робити: завмерти чи калатати ще дужче?

Отак і стоїть вона тепер з прив'ялими квітами біля бочок, і старий пес лиже їй ноги, не в силі чимось зарадити.

А перехожі йдуть мимо.

Може, оце вони? Їх троє: він у капелюсі, що блищить од ворсу, жінка стара, а хлопчик високий, худий і досить-таки гидкий.

Та ні, вони минають її, нікуди не дивляться, не сподіваючись тут кого-небудь зустріти.

Або, можливо, ось вони — їх теж троє: він огрядний, у кепці з товстого сукна, вона молода й некрасива, хлопчик також гладкий і ще гидкіший, ніж перший.

Так, здається, вони.

Таня ступила вперед. Чоловік швидко й сухо подивився на неї, а гладкий хлопчик, вказавши на квіти, спитав:

— Ти продаєш їх?

Затремтівши од образи, Таня одійшла. Вона не скрикнула. Тільки сховалася за бочки і тут простояла доти, поки всі зійшли з пароплава. На пристані вже не було нікого. Не чути було кроків. Усі пішли. Чого стояти? Вони просто не приїхали сьогодні.

Таня вийшла з-за бочок. Матроси вже подалися в місто, й повз неї пройшли санітари з носилками. Вони йшли останні. Таня пішла поряд. На носилках під суконною ковдрою, витягнувши ноги, лежав хлопчик. Його обличчя пашіло. Проте він був притомний і, щоб не вивалитися, міцно тримався за носилки. Від цього зусилля чи, можливо, від страху на його губах блукала ніякова посмішка.

— Що з ним? — спитала Таня.

— На пароплаві захворів, малярія, — коротко відповів санітар.

Помітивши Таню, що простувала поряд, хлопчик переборов страх, ліг прямо і довгим, трохи запаленим поглядом подивився їй в обличчя.

— Ти плакала? — спитав раптом він.

Таня закрила квітами рот, притулила їх до обличчя, наче лілії мали коли-небудь приємний запах. Але що може знати цей хворий хлопчик про запах північних квітів?

— Ти плакала, — твердо повторив він знову.

— Що ти, що ти! Тобі це здається, — відповіла Таня, кладучи квіти на носилки. — Я не плакала. Це якийсь гладкий хлопчик запорошив мені очі піском…

І чоловік, що останнім збіг з трапа на пристань, уже не побачив нікого, крім самітної дівчинки, яка сумно йшла нагору.

Цей перший день у школі, радісний для всіх інших дітей, був тяжким днем для Тані. Вона сама ввійшла на шкільне подвір'я, витоптане ногами дітей.

Сторож уже оддзвонив.

Таня штовхнула важкі двері. У коридорі, як і на вулиці, було видно, порожньо, й тихо. Невже вона запізнилася?

— Ні,— сказав їй сторож, — біжи швидше. Вчителі ще не розходилися по класах.

Але бігти не вистачало сил. Поволі, немов сходячи на пручу, вона йшла довгим коридором, який був натертий іюсісом. Над її головою висіли плакати. Сонце освітлювало їх з усіх десяти величезних вікон, не приховуючи жодної коми:

«Діти, вітаємо вас з початком нового навчального року. Ласкаво просимо! Бажаємо вчитися на відмінно».

Маленьке дівчатко з маленькими кісками, що закручувалися на кінчику, пробігло повз Таню і, біжачи, обернулося до неї.

Іх бін, ду біст, ер іст! — прокричало воно по-німецьки і показало язика.

Які тонкі, спритні ноги в цього дівчатка! Чи це не колишня Таня, маленька Таня, показала сама собі язика?

Та дівчатко вже зникло за поворотом, а Таня зупинилася біля високих дверей. Тут був її новий клас.

Двері були зачинені, але з класу долинав гомін.

І цей гомін, як милий її серцю гомін ріки і дерев, що з дитинства оточував Таню, допоміг зібратися з думками.

Вона, ніби примирившись сама з собою, промовила:

Ну гаразд, забудемо про все.

Таня широко розчинила двері. Голосний крик зустрів її на порозі.

А вона вже усміхалася. Так людина, що з морозу зайшла до хати і ще не розрізняє з холоду ні облич, ні речей у кімнаті, все-таки усміхається і теплу і словам, які ще не вимовлені, але котрі — вона знає — не будуть ворожі їй.

— Таню, до нас! — кричали одні.

— Тишо, о нами сідай! — гукали інші.

Філько зробив на парті стойку — чудову стойку, якій міг би позаздрити кожний хлопчик, хоча вигляд у нього був сумний.

А Таня осміхалася.

Вона вибрала собі в подруги Женю і сіла поряд з нею, як у таборі біля вогнища. Філько сів позаду.

І тієї ж, хвилини до класу зайшла Олександра Іванівна, вчителька російської мови.