Вона піднялася на кафедру й одразу ж зійшла.
«Бо, — подумала вона, — якщо чотири пофарбовані дошки можуть піднести людину над іншими, то цей світ нічого не вартий».
І, старанно обминувши кафедру, вона підійшла до учнів так близько, що між ними і нею вже не було ніяких перепон, крім власних вад коленого.
Вона була молода, обличчя в неї було свіже, погляд такий ясний і спокійний, що привертав до себе увагу найвідчайдушніших пустунів. І завжди на її чорній сукні сяяла маленька зірочка, виточена з уральського каменю.
І дивно: свіжість і молодість вчительки діти ніколи не сприймали як недосвідченість, з якої не пропустили б нагоди поглузувати.
Вони ніколи не глузували з неї.
— Діти! — сказала вчителька, пробуючи свій голос після тривалої літньої перерви. Він був у неї, як і раніше, глибокий і так само привертав до себе увагу. — Діти! — повторила вона. — Сьогодні свято — ми починаємо навчання, я рада, що знову з вами, знову буду вашим класним керівником — ось уже який рік. Ви всі виросли за цей час, а я трохи постаріла. Але все-таки ми вчилися завжди відмінно.
І, звичайно, вона сказала б до кінця все, що годиться казати дітям перед початком нового навчального року, якби в цей час не зайшли до класу двоє нових учнів. Це були ті самі хлопчики, яких Таня вранці зустріла на пристані. Один — худий і високий, другий — низенький, з угодованими щоками, схожий на справжню бестію.
Всі зацікавлено подивилися на них. Але ніхто з цих сорока хлопчиків і дівчаток, які неспокійно сиділи за партами, не дивився на них з таким сподіванням, як Таня. (Ось зараз вона дізнається, хто з них завдав їй страждань, далеко більших, ніж страх. Можливо, все-таки один з них Коля.
Вчителька спитала, як їх звуть.
Гладкий хлопчик відповів:
Годило-Годлевський.
А худий сказав:
Борщ.
«Отже, «вони» справді не приїхали, — полегшено подумала Таня. І вирішила: — Гаразд, поки що забудемо про це».
Зате вчительці сміх, що пролунав у класі, не провіщав доброго початку.
Але вона сказала:
Отже, почнемо урок. Я сподіваюся, що протягом літа діти, ви нічого не забули.
Філько голосно зітхнув.
Вчителька секунду дивилася на нього. Але її погляд не був суворий. Вона вирішила бути сьогодні поблажливою до дітей. Все-таки це їхнє свято, і нехай їм здається, що сьогодні вона у них в гостях.
— Чого ти зітхаєш, Філько? — спптплп вона.
Філько підвівся.
— Я сьогодні прокинувся на світанку, — сказав він, — щоб написати своєму другові листа, і надіслав його, бо забув, які знаки треба поставити в такому реченні: «Куди ти вранці так рано ходила, друже?»
— Погано, якщо ти забув, — зауважила вчителька і подивилась на Таню.
Та сиділа, опустивши очі. І, зрозумівши це ЯК бажання уникнути відповіді, Олександра Іванівна скапала:
Таня Сабанєєва, чи не забула ти, які розділові знаки потрібні у цьому реченні? Скажи нам правило.
«Що ж це! — подумала Таня. — Адже він каже про мене. Невже всі, і навіть Філько, такі жорстокі, що весь час нагадують мені про те, що я намагаюся забути».
І, думаючи так, вона відповіла:
Якщо в реченні є звертання, потрібні кома або знак оклику.
— Ось бачиш, — звернулася вчителька до Філька, — Таня добре пам'ятає правило. Ану, йди до дошки, напиши який-небудь приклад, де було б звертання.
Філько підійшов до дошки, взяв крейду.
Таня сиділа, як і раніше, опустивши очі і ледь закрившись рукою. Але й закрите рукою обличчя дівчини здалося Фількові таким пригніченим, що хлопець ладен був провалитися крізь землю, якщо це він своїм жартом завдав їй хоч якоїсь прикрості.
«Що з нею?» — подумав Філько.
І, піднявши руку, крейдою написав на дошці російською мовою: «Ей, товарищь, больше жизни!»
Вчителька розвела руками.
— Філько, Філько, — сказала вона докірливо, — все ти забув, геть усе! Які вже там коми! Чому ти слово «товариш,» пишеш із знаком пом'якшення?
— Це дієслово другої особи, — відповів безсоромно Філько.
— Яке дієслово, чому дієслово? — вигукнула вчителька
Звичайно, дієслово другої особи, — затято відпонін Філько, — «Товариш! Ты, товарищ, что делаешь?» Відповідає на запитання «что делаешь».
Регіт, що розлігся в класі, змусив Таню підвести обличчя. І, коли Філько знову глянув на неї, вона вже сміялася своїм милим сміхом голосніше за всіх.
Філько, ледь усміхнувшись, струсив із пальців крейду.
Він був задоволений.
А вчителька здивовано стежила за ним, злегка притулившись до стіни.
Як цей хлопчик, якого вона цінувала за його кмітливість і швидкий розум, міг бути задоволений своєю грубою помилкою? Ні, тут криється щось інше. Діти обманюють її. А вона думала, що добре знає дитяче серце!
Читать дальше