Рувім Фраєрман - Дикий собака Динго

А Філько подумав:

«Хай йому грець, вони говорять про мене, як про вбитого ведмедя, а я ще живий!»

Коля знову знизав плечима:

— І не треба, я сам накопаю на березі і місце собі знайду. Не потрібні мені твої черв'яки!

І він зник під берегом, де кущі й каміння враз заховали його від їхніх очей. Тільки внизу, далеко на стежці, довго було чути Колині кроки.

Таня дивилася йому вслід. Білий туман піднімався з річки їй назустріч, сунув по глині, шурхотів, наступаючи на листя, на траву і пісок. І такий самий білий туман застилав їй душу.

Філько з жалем дивився в її обличчя і мовчав, не знаючи, що сказати. І нарешті вимовив:

— Чого ти від нього хочеш? Чому ти присікуєшся до нього? Я сиджу з ним на одній парті і знаю: ніхто тобі про нього нічого поганого не скаже. І я не скажу. Він не зазнається, хоча вчиться краще за інших, навіть краще за тебе. Я сам чув, як він розмовляв по-німецькому з учителькою німецької мови і як розмовляв французькою мовою. Проте в класі ніхто не знає про це. Так чого ж ти хочеш від нього?

Таня нічого не відповіла.

Вона поволі пішла назустріч темній річці, що дрімала в тумані. І кицька з котенятами також попленталася вниз до річки.

Філько йшов слідом за ними і думав: дивний хлопець Коля! Нехай тисячі котів ходять на річку ловити для себе рибу, нехай мільйони котів! Але якщо вони ходять з Танею, то хіба йому, Фількові, хоч на краплинку гірше від цього? Ні, йому добре! І Таня дивно поводиться! Нехай Коля називає Філька й Санчо, й Панса, про яких він поки що не чув нічого поганого, але хіба йому, Фількові, хоч на краплинку гірше від цього? Ні, йому добре!

Так вони спустилися крутим берегом і дійшли до річки, до вузьких містків, куди причалювали шампуньки [1] Ш а м п у н ь к а — рибальський човен китайського типу. , і побачили, що Коля сидить на дошках саме на тому місці, де завжди клюють лящі.

— Знайшов-таки він його, це місце! — вигукнув радісно Філько, бо в душі був цілком задоволений з цього.

Він підійшов до Колі, зазирнув у його банку, де на іржавому дні лежала жменьку пустої землі, і, ставши так, щоб не бачила Таня, насипав туди трохи земляних черв'ячків.

А втім, Таня все-таки це побачила, проте навіть не розтулила рота.

Вона взяла свою вудочку, черв'яків, пройшла на містки і сіла майже поряд з Колею. А Філько пішов трохи далі, вибравши для себе також непогану місцинку. На риболовлі він любив бути сам.

На якусь хвилину, а можливо й довше, річка заволоділа дітьми і навіть кицькою з котенятами, які з тих самих містків пильно дивилися у воду.

А там, на глибині, коїлося щось дивне. Немов чиєсь дихання піднімало з глибини туман, немов чиїсь невидимі руки, що володіли ним усю ніч, тепер одпустили його на волю, і він біг поверхнею річки, тягнучи над водою свої довгі ноги. Він біг за сонцем, коливаючись у височині. А сама річка яснішала, дедалі вище відсувалося небо, глибина ставала прозоріша. Риба вийшла поживитися до берегів і почала клювати. Як же ж вона клювала! Таня ніколи не бачила такого.

Але якщо ти дивишся не на свій поплавець, а на чужий, то риба чудово це розуміє.

Вона, можливо, в цю мить кепкує з тебе, повернувшись головою на течію.

Таня щохвилини зводила очі й дивилася на Колину вудочку. А Коля дивився на її поплавець. І думка, що інший може впіймати раніше, не давала обом спокою. Здобич зривалася з гачка, об'ївши наживку.

Коля перший звівся на ноги, нічого не впіймавши. Він потягнувся, позіхнув, кістки в нього хруснули.

Я так і знав, що нічого не буде, — сказав він уголос, не звертаючись, проте, до Тані.— Нестерпно отак дивитись у воду, від цього хочеться спати. Вже краще, як Женя, тримати цих дурних риб в акваріумі.

— Авжеж, вони дурні,— відгукнулася Таня, — якщо вважають за воду звичайне скло.

Коля не знав, що сказати ще.

Він пішов по містках, навіть не доторкнувшись до своєї вудочки. Дошки гнулися під ним. Кицька Козак, яка лапою уже встигла натаскати на містки чимало дрібної риби, глянула обережно на хлопчика. Вона відсунулася, даючи йому пройти. Але котеня Орел, похитнувшись на мокрій дошці, з тихим плескотом впало у воду. Чи воно так захопилося мальками, які шастали біля самісінької дошки, чи надто присунулося до краю і не випустило вчасно пазури, але Таня побачила котеня вже по той бік містків, куди його зносила течія. Котеня захлиналося, а кицька, нявкаючи, бігала по мокрому піску.

Таня скочила на ноги, ледь торкнувшись руками містків, — така легка вона була.