Донна Тартт - Щиголь

Та раптом двері й справді відчинилися для мене, і то в цілком несподіваному місці — у майстерні Гобі. «Допомога» зі стільцем (яка полягала в тому, що я стояв біля Гобі, а він обдер сидіння, аби показати мені, як глибоко черви проникли в дерево, як невміло хтось намагався полагодити стілець та інші жахіття, сховані під оббивкою), перетворилася на два або три дивно притягальні дні на тижні, коли після шкільних уроків я приходив до Гобі й наліплював етикетки на посудини, перемішував кролячий клей, наводив лад у шухлядах і коробочках або просто спостерігав, як він обточує ніжки стільців на токарному верстаті. Хоч крамниця нагорі була й далі огорнута темрявою, з опущеними жалюзі, проте в крамниці-за-крамницею цокали маятникові годинники, виблискувало червоне дерево, світло збиралося в золоті калюжки на обідніх столах, життя в підвальній майстерні тривало.

Аукціонні будинки з цілого міста підтримували з ним зв’язок, нерідко зверталися до нього й приватні клієнти. Він реставрував меблі для «Сотбіз», для «Крістіз», для галереї Теппера, для «Дойл». Коли я приходив до нього після школи, під цокання високих годинників він показував мені, як різні породи дерева відрізняються поруватістю й блиском, навчав відрізняти їхні кольори, глянцеві брижі на поверхні тигрового клена від пінястої зернистості волоського горіха, розрізняти їх за вагою в моїй руці й навіть за запахами, що також були неоднаковими: «іноді, коли ти не знаєш, із яким деревом маєш справу, то найпростішим способом уникнути сумнівів буде понюхати його», — відчути пряний запах червоного дерева, пилюжний запах дуба, гострий запах черемхи, схожий на аромат деяких квітів, і гострий бурштиново-смоляний запах палісандра. Я довідувався все про пилки та конічні зенкери, рашпілі й напильники, прямі стамески й ложковидні, скоби та вусорізальні верстати. Я довідався про глянець і про позолоту, що таке гніздо і що таке шип, про різницю між штучним і справжнім ебеновим деревом, між гребенями і вершинами нью-портовських стільців і гребенями стільців «коннектикут» і «філадельфія», чому чіппендейлівський комод через свою зрізану вершину та масивність цінується нижче, аніж комод однієї з ним моделі на ніжках-кронштейнах із борозенчастими боковими пілястрами та шухлядами «піднесених», як висловлювався Гобі, пропорцій.

Нижня майстерня — через слабке освітлення й тирсу на підлозі — створювала враження стайні, де в темряві терпляче стояли великі звірі. Гобі навчив мене по-творчому ставитися до якості добрих меблів, наділяючи їх певним життям і називаючи одні зразки «вона», а інші — «він», тобто характеризуючи м’язисту, майже тваринну якість по-справжньому рідкісних зразків, що відрізнялися від своїх кутастих, недоладних і химерних побратимів, і з любов’ю погладжуючи свої серванти і комодики на низьких ніжках, наче домашніх тваринок. Він був добрим учителем і дуже скоро за допомогою досліджень і порівнянь навчив мене відрізняти копію від оригіналу: за зношеністю це було дуже просто (антикварні меблі завжди зношувалися несиметрично). Якщо краї шліфувалися машиною, а не стиралися руками, то чутливі пальці могли це визначити навіть при слабкому світлі; але найпереконливіше підробка визначалася через гладеньку мертву поверхню дерева, якому бракувало певного сяйва, що виникало лише від дотиків людських рук, які тривали століттями. Варто було мені тільки подумати про долю цих старих шаф і секретерів, які існували набагато довше за людське життя і були значно благороднішими, — і я поринав у спокій, як камінь у глибоку воду, і, коли наставав мені час іти, я виходив приголомшений, кліпаючи очима на яскраво освітлену Шосту авеню, майже не усвідомлюючи, де я.

Більше, ніж майстернею (або «шпиталем», як називав її Гобі), я захоплювався самим Гобі: його стомленою усмішкою, його сутулістю великого чоловіка, його закасаними рукавами й легкими жартівливими манерами, його звичкою, притаманною трудовій людині, витирати собі лоб тильною поверхнею долоні, його терплячим добрим гумором і незламним здоровим глуздом. Але хоч наші розмови й були випадковими та принагідними, у них ніколи не було нічого простого. Навіть легке «як ти?» було запитанням з підтекстом, яке не відповідало своїй зовнішній формі. І мою незмінну відповідь («добре») він легко міг прочитати, навіть якби я не видав ні звуку. І хоч він рідко втручався в мої справи або щось запитував, я відчував, що він має про мене краще уявлення, ніж ті дорослі люди, чия робота полягала в тому, щоб «проникнути мені в мозок», як полюбляв казати Енріке.