Донна Тартт - Щиголь

— Можливо, — відповів я, подумавши.

— Їй може бути цікаво подивитися чіппендейлівський комод на комоді [42] Високий комод із двома типами шухляд: нижні ширші, а верхні вужчі. , ну той, філадельфійський — із різьбленим верхом. Можна й не купувати, лише подивитись. Або, якщо це тебе влаштує, ми могли б запросити її в «Ла Ґренуй», — він засміявся, — або в якусь ближчу забігайлівку, що могло б її розважити.

— Дайте мені подумати, — сказав я.

І поїхав додому автобусом рано, міркуючи. Крім хронічної брехні місіс Барбур — постійне пізнє перебування в бібліотеці, проект з історії, якого не існувало, — мені буде незручно зізнатися Гобі в тому, що я назвав перстень містера Блеквелла сімейною реліквією. А якщо місіс Барбур і Гобі зустрінуться, мою брехню, безперечно, викриють так чи інак. Я не бачив, як міг би її обминути.

— Де ти був? — різко запитала місіс Барбур, одягнена для вечері, але без туфель, з’явившись із глибини квартири з бокалом джину з лаймом у руці.

Щось у її манері змусило мене подумати про пастку.

— Сьогодні, — сказав я, — я був у центрі міста в гостях у друга моєї матері.

Енді подивився на мене розгублено.

— Справді? — підозріло запитала місіс Барбур, скоса поглянувши на Енді. — Енді щойно мене повідомив, що ти знову залишився працювати в бібліотеці.

— Не сьогодні, — сказав я з такою невимушеністю, яка здивувала мене.

— Що ж, маю сказати, мені легше тепер, коли я почула твоє пояснення, — холодно сказала місіс Барбур, — бо головний корпус у понеділок зачинений.

— Я не сказав, що він залишився в головному корпусі, мамо, — заперечив Енді.

— Думаю, ви можете його знати, — мовив я, намагаючись відвести небезпеку від Енді.

— Кого знати? — спитала місіс Барбур, знову перевівши погляд на мене.

— Того друга, якого я відвідував. Його звуть Джеймс Гобарт. Він тримає магазин меблів у центрі міста — хоч нічого не продає. Він робить реставрацію.

Вона звела брови докупи.

— Гобарт?

— Він приймає замовлення від багатьох. Іноді навіть працює на «Сотбіз».

— То ти не заперечуватимеш, якщо я зателефоную йому?

— Ні. Він запропонував, щоб ми разом пішли на обід. Або, може, ви коли-небудь захочете навідатись до його крамниці.

— Он як, — сказала місіс Барбур, іще не цілком отямившись від подиву. Тепер вона була збита з пантелику. Якщо місіс Барбур коли-небудь їздила південніше від Чотирнадцятої вулиці, хай із якої причини, то я ніколи про це не чув. — Ну гаразд. Побачимо.

— Не обов’язково там щось купувати. Можна тільки подивитися. Він має чудові речі.

Вона закліпала очима.

— Звичайно, — сказала вона. Вона здавалася дивно дезорієнтованою, в очах були якісь напруження й розгубленість. — Ну нехай. Думаю, мені буде приємно зустрітися з ним. Ми знайомі?

— Ні, не думаю.

— У всякому разі, пробач мені, Енді. І ти також, Тео.

Вона просить пробачення в мене? Я не знав, що їй сказати. Енді, який потай смоктав великий палець, лише здвигнув одним плечем, коли вона швидко вийшла з кімнати.

— У чому річ? — спокійно запитав я.

— Вона засмучена. І ти тут ні до чого. Платт повернувся додому, — додав він.

Тепер, коли він про це згадав, я почув приглушену музику, яка лунала в глибині квартири. Глибоке гупання, що діяло на підсвідомість.

— Чому він повернувся? — запитав я. — У чім проблема?

— Щось сталось у школі.

— Погане?

— А Бог його знає, — відповів він байдуже.

— Він у халепі?

— Схоже, що так. Але ніхто про це нічого не говорить.

— Але що сталося?

Енді скривив гримасу: хтозна.

— Він уже був тут, коли ми повернулися зі школи, — ми почули його музику. Кітсі була збуджена й побігла, щоб його привітати, але він заверещав і гримнув дверима під її носом.

Я здригнувся. Кітсі обожнювала Платта.

— Тоді мати прийшла додому. Зайшла до його кімнати. Потім якийсь час розмовляла по телефону. Мені навіть здається, тато вже повертається додому. Вони мали сьогодні ввечері обідати в Тікнорів, але, думаю, цю домовленість уже скасовано.

— А як будемо вечеряти? — запитав я після короткої паузи.

Зазвичай, коли ми приходили зі школи, то їли, сидячи перед телевізором і водночас виконуючи домашню роботу, — але тепер, коли в домі з’явився Платт, а містер Барбур уже в дорозі і їхні вечірні плани скасовано, було схоже, що нам доведеться обідати в сімейному колі, в їдальні.

Енді поправив окуляри — метушливо, як старенька бабця, він завжди їх так поправляв. Хоч у мене волосся було темне, а в нього світле, я зрозумів, чому місіс Барбур вибрала для нас такі однакові окуляри: вона хотіла зробити мене схожим на яйцеголового близнюка Енді — я в цьому переконався, коли підслухав, як одна дівчина в школі назвала нас «брати тупаки» (чи, може, «брати глупаки» — обидва прізвиська були далекі від компліменту).