Донна Тартт - Щиголь

— На щит. Хоча, скажу тобі, найцікавіша деталь у цьому стільці — це вигадливий середник. Ти можеш цього й не розуміти, — сказав він, перш ніж я встиг його запитати, що таке середник, — але щодня дивитись на такі меблі, бачити їх при різних освітленнях і провести по них рукою, коли захочеш, збагачує твої знання. — Він дмухнув на окуляри й протер їх куточком фартуха. — Тобі скоро треба буде повертатися до передмістя?

— Та не дуже, — сказав я, хоч уже було пізно.

— Тоді ходімо, — сказав він. — Залучу тебе до праці. Мені потрібен помічник, щоб завершити ремонт цього маленького стільця.

— З козлячими ногами?

— Атож, із козлячими ногами. Я маю ще один фартух на вішалці, я знаю, він на тебе великий, але я щойно покрив той стілець оліфою і не хочу, щоб ти зіпсував свій одяг.

Дейв, психіатр, не раз нагадував мені, що йому хотілося б, аби я завів собі якесь хобі, — цими порадами я нехтував, бо хобі, які він пропонував (ракетбол, настільний теніс, боулінг), здавалися мені вкрай непереконливими. Якщо він вважав, що кілька партій, зіграних у настільний теніс, допоможуть мені забути мою маму, то дах у нього, безперечно, поїхав. Але більшість дорослих людей думали так само — про це свідчили порожній записник, подарований мені містером Нойспейлом, моїм викладачем англійської мови; пропозиція місіс Свонсон, щоб я ходив навчатися мистецтва після уроків, обіцянка Енріке водити мене на баскетбол на майданчиках Шостої авеню і навіть спорадичні спроби містера Барбура зацікавити мене навігаційними мапами та сигнальними прапорами.

— Але що тобі подобається робити у вільний час? — запитала мене місіс Свонсон у своєму моторошному тьмяному кабінеті, що пахнув трав’яним чаєм і полином, на письмовому столі громадилися високі стоси журналів «Seventeen» і «Teen People», а в глибині кімнати лунала тлом якась дзвінка азіатська музика.

— Не знаю. Люблю читати. Дивитися кінофільми. Грати в «Добу завоювань 2» або в «Добу завоювань: платинове видання». Не знаю, — знову сказав я, побачивши, що вона на мене дивиться.

— Що ж, усе це добре, Тео, — сказала вона стурбовано. — Але було б чудово, якби ти міг долучитися до якоїсь колективної діяльності. До роботи в команді, до чогось такого, що ти міг би виконувати разом з іншими дітьми. Ти коли-небудь думав про те, щоб зайнятися спортом?

— Ні.

— Я займаюся бойовим мистецтвом, яке називається айкідо. Не знаю, чи ти про нього чув. Це спосіб використовувати рухи супротивника для самозахисту.

Я дивився вбік від неї, на вицвіле від часу зображення Святої Діви Ґвадалупської, що висіло над її головою.

— А як ти дивишся на фотографію, — запитала вона, склавши на столі руки, густо всіяні бірюзовими перснями, — якщо уроки мистецтва тебе не цікавлять? Хоч мушу сказати, місіс Шайнкопф показала мені кілька малюнків, які ти зробив торік, — маю на увазі дахи, водокачки, краєвиди з вікна студії. Ти дуже спостережливий — я знаю ці краєвиди, й ти спіймав справді цікаві лінії, передав енергію, здається, вона назвала їх динамічними, там цікаві плани й кути пожежних сходів. Проте я хочу тобі сказати — байдуже, чим ти займешся, але я хочу, аби ми знайшли спосіб допомогти тобі бути у зв’язку.

— У зв’язку з ким? — запитав я голосом, який прозвучав надто єхидно.

Її вигляд став спантеличеним.

— З іншими людьми! І, — вона показала на вікно, — зі світом, що тебе оточує. Зрозумій, — мовила вона лагідним, гіпнотичним голосом, — я знаю, що між тобою і твоєю матір’ю існував неймовірно тісний зв’язок. Я розмовляла з нею, бачила вас обох разом. І я точно знаю, як її тобі бракує.

Ні, ти не знаєш, подумав я, зухвало дивлячись їй у вічі.

Вона кинула на мене дивний погляд.

— Ти здивуєшься, Тео, — сказала вона, відхиляючись на спинку свого завішеного шаллю стільця, — як маленькі повсякденні речі, можуть витягти нас із розпачу. Але ніхто не в змозі зробити цього для тебе. Лише ти можеш знайти відчинені двері.

Хоч я й знав, що вона бажає мені добра, я покинув її кабінет із опущеною головою, із колючими від гніву слізьми. Що, в дідька, ця стара кажаниха може знати про мої почуття? Місіс Свонсон мала величезну родину — близько десятьох дітей і тридцятьох онуків, якщо судити з фотографій, розвішаних на її стіні. У неї велике помешкання на захід від Центрального парку та будинок у Коннектикуті і найменшого уявлення про те, як — клац! — і все може зникнути за хвилину. Їй легко відхилитися назад у своєму хіпівському кріслі й базікати про всілякі хобі та відчинені двері.