Донна Тартт - Щиголь

Велті не мав жодних зобов’язань, щоби втрутитись у цю справу, але він був порядний чоловік, не мав родини й любив дітей. Він запросив Джульєтту (або Джулі-Енн, як її тоді називали) сюди на канікули, коли їй виповнилося шість років…

— Сюди? У цей дім?

— Так, сюди. Але потім літо минуло й настав час відіслати її додому, і вона плакала, не бажаючи їхати, а мати не відповідала по телефону, тоді Велті здав квитки на літак і став обдзвонювати навколишні школи, щоб записати її в перший клас. Це не було офіційне влаштування — він боявся розгойдувати човна, як то кажуть, — але більшість людей вважали, що то його дитина, особливо не розпитуючи. Він мав близько тридцяти п’яти років, тобто досить, аби бути її батьком, ким він і був по суті.

— Та нехай, — сказав Гобі, піднявши погляд, зовсім іншим тоном. — Ти сказав, тобі хотілося б оглянути майстерню. Спустимося вниз?

— Будь ласка, — сказав я.

Коли я прийшов, він працював над перекинутим стільцем, підвівся, потягся і сказав, що хоче зробити перерву, але мені не хотілося йти нагору, адже майстерня була такою багатою й чарівною на вигляд: печера зі скарбами, більша зсередини, аніж здавалася ззовні, зі світлом, яке просочувалося крізь високі вікна, ажурне й філігранне, наповнена таємничими інструментами з невідомими мені назвами та гострими загадковими запахами лаку і бджолиного воску. Навіть стілець, над яким він працював, — той мав попереду козячі ніжки з роздвоєними копитами — здавався не предметом меблів, а зачарованою істотою, яка могла перекинутися, стрибнути з його робочої лави й подріботіти вулицею.

Гобі простяг руку по свій халат і знову його вдягнув. Попри всю свою делікатність, свої спокійні манери, він був збудований як чоловік, що заробляє собі на життя, пересуваючи холодильники або розвантажуючи вагони.

— Отже, — сказав він, ведучи мене сходами вниз, — тут крамниця за крамницею.

— Як це?

Він засміявся.

— Arrière-boutique [39] Кімната за крамницею ( фр. ). . Те, що бачать покупці, — це декорації для публіки, а важлива робота відбувається тут, унизу.

— Зрозуміло, — сказав я, дивлячись на лабіринт, розташований під самими сходами, світле дерево, схоже на мед, темне дерево, схоже на текучу патоку, виблиски латуні, позолоти та срібла в слабкому світлі. Як біля Ноєвого ковчега, кожен предмет меблів стояв поруч зі своїм різновидом; стільці зі стільцями, канапи з канапами, годинники з годинниками, письмові столи, засклені шафки та комоди стояли навпроти строгими рядами. Обідні столи посередині утворювали вузькі лабіринтоподібні стежки, якими треба було їх обминати. Під задньою стіною кімнати, рама впритул до рами, висіли тьмяні дзеркала, відсвічуючи сріблястим світлом старих бальних зал і освітлених свічками салонів.

Гобі подивився на мене. Він бачив, який я задоволений.

— Ти любиш старі речі?

Я кивнув головою, це правда, я любив старі речі, хоч раніше про це навіть не здогадувався.

— Тоді тобі має бути цікаво жити в Барбурів. Думаю, деякі їхні речі доби королеви Анни та чіппендейли [40] Чіппендейл — стиль англійських меблів XVIII століття. не гірші, аніж те, що ти можеш побачити в музеї.

— Атож, — сказав я невпевнено. — Але тут усе не так. Красивіше, — додав я на випадок, якщо він мене не зрозумів.

— Чому?

— Ну я хочу сказати, — я міцно заплющив очі, намагаючись зібрати докупи свої думки, — тут унизу все здається величним, так багато стільців із багатьма іншими стільцями… так ніби ти бачиш перед собою різні характери, ви розумієте? Ну ось цей, наприклад, — я не міг знайти потрібного слова, — він дурнуватий, але в позитивному значенні — затишному значенні. А ось цей зі своїми тонкими веретеноподібними ніжками справляє враження стільця нервового…

— Ти маєш добре око на меблі.

— Ну… — Компліменти завжди мене бентежили, я ніколи не знав, як на них відповідати, хіба що вдавати, мовби нічого не чув. — Коли вони вишикувані поруч, ти бачиш, як вони зроблені. А в Барбурів, — я не знав, як це пояснити, — ті ж таки меблі нагадують опудала в Музеї природничої історії.

Коли він засміявся, його похмурий і стривожений погляд кудись випарувався, і я знову відчув його добродушність, вона променилася з нього.

— Я справді так думаю, — сказав я, сповнений бажання прояснити свою думку. — Вона все так розташувала, стіл з освітленням сам по собі, і всі речі розміщені так, щоб ти не міг до них доторкнутися, — це схоже на ті діорами, які вони розташовують навколо я´ка чи якогось іншого звіра, щоб показати його ареал. Це цікаво, але я маю на увазі зовсім інше. — Я показав на спинки стільців, вишикувані попід стіною. — Цей схожий на арфу, цей — на ложку, а цей… — Я змахнув рукою, ніби захищаючись.