Донна Тартт - Щиголь

— О, — скрикнула тітка Марґарет, — ти плачеш? Ви це бачите? — звернулася вона до молодої медсестри (яка кивала головою, всміхалася, намагалася вгодити, явно перебуваючи під її чарами). — Який же він чудовий хлопець! Ти сумуватимеш за нею, чи не так? — Її усмішка була широкою і впевненою в собі, у своїй порядності й справедливості. — Ти обов’язково маєш нас навідати. Я завжди з великою радістю приймаю гостей. Мої батьки… вони мали один із найбільших тюдорівських будинків у Техасі…

І вона базікала, налаштована приязно, як папуга. Але я вже присягнув на вірність іншій. І смак Піппиного поцілунку — гірко-солодкий і дивний — залишався зі мною, поки я повертався додому, до передмістя, сонно розхитуючись в автобусі, танучи від щастя та від смутку, від зоряного болю, який підіймав мене над вітряним містом, наче паперового змія: моя голова була в дощових хмарах, а серце в небі.

Я тяжко переживав думку про її від’їзд. Я не міг про це думати. У той день, коли вона мала від’їхати, я прокинувся з болем у серці. Дивлячись на небо над Парковою авеню, темно-синє й погрозливе, прямісінько з пейзажів Голгофи, я уявляв, як вона дивиться на це саме небо з вікна свого літака, — і, коли ми з Енді йшли до автобусної зупинки, опущені очі та похмурі обличчя перехожих, здавалося, віддзеркалювали й побільшували мій смуток через неминучу розлуку з нею.

— Еге ж, у Техасі нудьга, — сказав Енді, шморгаючи носом; очі в нього були рожеві й стікали слізьми від пилку, тож він був іще більше схожий на лабораторного щура, ніж зазвичай.

— Ти там був?

— Атож — у Далласі. Дядько Гаррі й тітка Тесс жили там певний час. Там немає інших розваг, крім ходіння в кіно, й ти нікуди не можеш піти пішки, треба, щоб хтось повіз тебе на автомобілі. Вони також мають гримучих змій і смертні вироки, які я вважаю примітивними й неетичними в дев’яносто восьми відсотках випадків. Але для неї, можливо, там буде й краще.

— Чому?

— Насамперед клімат, — сказав Енді, сякаючи носа в один з носовичків із пресованої бавовни, який він щоранку витягав із шухляди у своїй шафі. — Люди швидше одужують у теплому кліматі. Саме тому мій дід Ван дер Плейн перебрався жити до Палм-Біч.

Я промовчав. Я знав, що Енді можна довіряти; я цінував його думку, а проте, розмовляючи з ним, іноді почувався так, ніби розмовляю з однією з комп’ютерних програм, які імітують людські відповіді.

— Якщо вона житиме в Далласі, то хай неодмінно піде до Музею природи й науки. Хоч, можливо, він видасться їй маленьким і несучасним. У тамтешньому IMAX навіть 3D немає. Вони також беруть додаткову плату за прохід до планетарію, а це безглуздя, бо їхній планетарій навіть порівнювати не можна з Гейденським [35] Гейденський планетарій — частина Американського музею природничої історії в Нью-Йорку. .

— Гм…

Іноді я питав себе, чи існує спосіб виштовхати Енді з його башти для задротів-математиків? Цунамі? Напад десептиконів? [36] Десептикони — противники автоботів у вигаданому всесвіті трансформерів. Ґодзілла [37] Ґодзілла — страховище з американського бойовика. на П’ятій авеню? Він був планетою без атмосфери.

Чи хтось коли-небудь почувався таким самотнім? Повернувшись до Барбурів, у гамір і повну родину, яка не була моєю, я тепер почувався навіть самотнішим, ніж зазвичай, а надто коли почав наближатися кінець навчального року й мені було неясно (та й Енді також), чи вони візьмуть мене у свій літній будинок у штаті Мен. Місіс Барбур із її характерною делікатністю примудрялася обминати цю тему навіть серед картонних ящиків і відкритих валіз, які стали всюди з’являтися в домі. Містер Барбур та його найменші діти мали схвильований вигляд, але Енді розглядав цю перспективу з відвертим жахом.

— Засмага і розвага, — зневажливо говорив він, поправляючи свої окуляри (схожі на мої, але з набагато товщими скельцями). — Твої дід і бабуся, принаймні, живуть на сухій землі. З гарячою водою. З підключенням до Інтернету.

— Мені тебе зовсім не шкода.

— Якщо тобі доведеться поїхати з нами, то я побачу, як тобі це сподобається. Це як у «Викраденому» [38] Пригодницький роман Роберта Льюїса Стівенсона (1886). . Коли вони продають його в рабство на той човен.

— А як тобі перспектива бути відданим у дім жалюгідного родича, у дідька на рогах, з яким ти навіть не знайомий?

— Ти знаєш, я думав про це, — серйозним голосом сказав Енді, обертаючись на своєму стільці, щоб подивитись на мене. — Принаймні вони тебе не вб’ють, бо ти не є загрозою для їхньої спадщини.