Донна Тартт - Щиголь

Удвох ми повернулися до вітальні.

— Як вона тобі? — запитав він так тихо, що я ледве почув.

Що я мав відповісти на це запитання?

— Думаю, о’кей.

— Вона перестала бути собою. — Він засмучено замовк, глибоко зануривши руки в кишені халата. — Тобто вона є — і її немає. Вона не впізнає багатьох людей, які були близькими до неї, розмовляє з ними дуже офіційно, проте іноді надзвичайно відверта з чужими, весело базікає з людьми, яких ніколи не знала, ставиться до них як до давніх друзів. Мені сказали, що таке з нею буває часто.

— Чому їй не дозволяють слухати музику?

Він підняв брову.

— О, вона її слухає, іноді. Але буває, здебільшого в другій половині дня, музика псує їй настрій — вона думає, що повинна практикуватися, повинна вивчити якусь річ для школи, хвилюється. З нею буває важко. Хоча грати на аматорському рівні вона цілком зможе, так мені кажуть.

Несподівано пролунав дзвінок, від якого ми обидва стрепенулися.

— Ага, — сказав Гобі, дещо розгубившись і подивившись на неймовірно гарний старовинний наручний годинник. — Це, мабуть, прийшла медсестра.

Ми подивились один на одного. Ми не закінчили нашу розмову. Нам ще багато треба було сказати.

Дзвінок задзвенів знову. У кінці коридору загавкав собака.

— Щось вона рано сьогодні, — сказав Гобі, поспішаючи до дверей із дещо невдоволеним виглядом.

— Можна я прийду ще? Щоб побачитися з нею?

Він зупинився. Схоже, моє прохання його вкрай здивувало.

— Авжеж, приходь, — сказав він.

Знову дзвінок.

— Приходь у будь-який час, — сказав Гобі. — Ми завжди раді бачити тебе.

— То як ти там погостював? — запитав Енді, коли ми вдягалися для обіду. — Це було якось дивно?

Платт подався на поїзд, щоб повернутися назад до своєї школи, місіс Барбур вечеряла з керівництвом якогось доброчинного закладу, й містер Барбур повів решту нас обідати в яхт-клубі (куди ми ходили лише тими вечорами, коли місіс Барбур мала якісь інші справи).

— Той чоловік знає твою матір.

Енді, зав’язуючи краватку, скорчив гримасу: усі знають його матір.

— Було трохи дивно, — сказав я. — Але добре, що я туди поїхав. Ось візьми, — сказав я, діставши з кишені мобілку Енді.

Енді перевірив повідомлення, потім вимкнув її й поклав до кишені. Після короткої мовчанки він, іще тримаючи руку в кишені, підняв погляд, але подивився кудись повз мене.

— Я розумію, як тобі зле, — сказав він несподівано. — Дуже прикро, що з тобою сталося таке лихо.

Його голос — безвиразний, як у робота на автовідповідачі, — на мить перешкодив мені зрозуміти, щó він каже.

— Вона була чудова, — сказав він, досі не дивлячись на мене. — Тобто…

— Ага, — пробурмотів я без особливого бажання продовжувати цю розмову.

— Я хочу сказати, мені бракує її, — сказав Енді, зустрівши мій погляд очима, майже наповненими жахом. — Я ніколи не знав нікого, хто потім помер би. Хіба що свого діда Ван дер Плейна. Але досі я не втрачав нікого, хто подобався б мені.

Я не сказав нічого. Моя мати завжди була дуже прихильна до Енді, терпляче розпитувала про його домашню метеорологічну станцію, про те, скільки очок він набрав у своїх «Галактичних битвах», аж поки він густо червонів від задоволення.

Молода, жартівлива, любителька розваг, приязна, вона була цілковитою протилежністю його матері: моя мати кидала летючі тарілки з нами в парку та обговорювала з нами фільми про зомбі, дозволяла нам у суботу вранці лежати з нею в ліжку, їсти зацукровані пластівці й дивитися мультики. І мене іноді трохи навіть дратувало бачити, яким по-дурному веселим він ставав у її присутності, бігаючи за нею й базікаючи про четвертий рівень тієї гри, якою захоплювався, неспроможний відірвати погляд від її заду, коли вона нахилялася, щоб дістати якусь річ із холодильника.

— Вона була крутезна, — сказав Енді своїм замогильним голосом. — Ти пам’ятаєш, як вона повезла нас на автобусі в Нью-Джерсі на збори любителів кіножахіть? А того покидька на ім’я Ріп, який переслідував нас, умовляючи її взяти участь у його фільмі про вампірів?

Його наміри, звісно, були найкращими, я знав. Але для мене було нестерпно розмовляти про щось пов’язане з моєю матір’ю або про колишній час, і я відвернувся.

— Я навіть не думаю, що він був якось причетний до кіножахіть, — сказав Енді безвиразно, тягуче. — Думаю, він був таким собі фетишистом. Усі його балачки про підземелля та про дівчат, прив’язаних до лабораторних столів, були звичайнісінькою порнухою. Ти пам’ятаєш, як він просив її приміряти вампірські зуби?