Донна Тартт - Щиголь

— Так. Саме тоді вона вирішила звернутися в поліцію.

— Шкіряні штани. Його химерний пірсинг. Може, він і справді готувався поставити фільм про вампірів, але він, безперечно, був тим іще збоченцем, ти це помітив? А яка гидка посмішка? Й у виріз він весь час їй зазирав.

Я показав йому середній палець.

— Гаразд, ходімо, — сказав я, — мені їсти хочеться.

— Справді?

Я втратив дев’ять чи десять фунтів ваги, відколи померла мати, — цього було досить, щоб місіс Свонсон почала безсоромно зважувати мене у своєму офісі на тих самих вагах, на які вона ставила дівчат із розладами харчування.

— А ти не голодний?

— Так, але я думав, ти стежиш за своєю фігурою. Щоб улізти у свою випускну сукню.

— Пішов на хер… — сказав я незлобиво, відчиняючи двері, й наштовхнувся на містера Барбура, який стояв за ними, чи то підслуховуючи, чи збираючись постукати — важко було сказати.

Спаленівши від сорому, я щось забелькотів, заникуючись, — лаятись у домі Барбурів було категорично заборонено, — але містер Барбур не був роздратований.

— Добре, Тео, — сухо сказав він, дивлячись поверх моєї голови. — Я радий був почути, що ти почуваєшся краще. Ходімо тепер, замовимо стіл.

Протягом наступного тижня всі помітили, що мій апетит поліпшився, навіть Тодді.

— Ти закінчив своє голодування? — з цікавістю запитав він мене одного ранку.

— Тодді, їж свій сніданок.

— Але я думав, що це так називається. Коли люди навмисне не хочуть їсти.

— Голодування оголошують люди, які сидять у в’язниці, — холодно сказала Кітсі.

— Кицю! — тоном застереження сказав містер Барбур.

— Але він учора з’їв три вафлі, — повідомив Тодді, дивлячись на байдужих батьків і намагаючись зацікавити їх своєю проблемою. — А я — лише дві. А сьогодні вранці він з’їв миску каші й шість шматків бекону, але ви сказали, що п’ять шматків бекону — це забагато для мене. Чому мені не дозволено з’їсти бодай п’ять шматків?

— Що ж, вітаю тебе тут, — сказав Дейв, психіатр, зачинивши двері й сівши навпроти мене у своєму офісі: килими, полиці, заставлені старими книжками («Наркотики і суспільство»; «Дитяча психологія: інакший підхід»); і бежеві штори, які з дзижчанням відкриваються, коли натиснути кнопку.

Я збентежено посміхнувся, блукаючи поглядом по кімнаті, дивлячись на пальму у вазоні, на бронзову статую Будди, на все, крім нього.

— Отак-от. — Слабкий шум вуличного руху долинав сюди з Першої авеню, роблячи мовчанку між нами безмежною, міжгалактичною.

— Як у тебе справи сьогодні?

— Більш-менш… — Зустрічей із Дейвом я дуже боявся, це випробування, яке я мусив витримувати двічі на тиждень, я міг порівняти хіба що з візитом до стоматолога. Мені було прикро, що я його не люблю, бо ж він докладав таких зусиль для налагодження контакту зі мною, завжди питав мене, які кінофільми мені подобаються, які книжки, записував для мене всілякі диски, вирізав статті з журналу «Game Pro», що, на його думку, могли сподобатися мені, а іноді навіть водив мене до закусочної, де купував мені гамбургер, — а проте щоразу, коли він починав ставити мені запитання, я застигав, ніби він випихав мене на сцену в п’єсі, з якої я не знав жодного рядка.

— Ти сьогодні здаєшся якимсь неуважним.

— Гм… — Повз мою увагу не проминуло, що чимало книжок, які стояли на полицях Дейва, мали у своїх назвах слово «секс»: «Підліткова сексуальність», «Секс і знання», «Форми сексуальної девіантності» і моя улюблена — «Вийти із сутінок: Як розпізнати сексуальну залежність». — Думаю, зі мною все гаразд.

— Ти так думаєш?

— Зі мною і справді все гаразд. Тут і думати нема чого.

— Справді? — Дейв відхилився назад у кріслі, піднявши ногу й погойдавши черевиком. — Це чудово. — А тоді: — Чому ти не хочеш мені розповісти про те, що з тобою відбувається?

Я почухав собі брову, подивився вбік.

— Іспанська мова досі мені дається важко — я мушу пройти ще один тест, мабуть, наступного понеділка. Але я написав на відмінно твір про Сталінградську битву. Це означає, що я поміняю своє В з мінусом з історії на повноцінне В.

Він так довго мовчав, дивлячись на мене, що я відчув себе загнаним у глухий кут і сушив собі голову, чого б йому сказати ще.

— Це все? — зненацька запитав він.

— Ну… — Я подивився на свої великі пальці.

— А як із твоїми тривогами?

— Трохи краще, ніж було, — сказав я, подумавши, як погано, що я нічого не знаю про Дейва.

Він був одним із тих чоловіків, які носять обручки, зовсім не схожі на обручки, — може, той перстень не мав ніякого стосунку до обручки, просто свідчив про те, що він пишається своїми кельтськими предками. Якби мене попросили вгадати, я сказав би, що він недавно одружився й дружина щойно народила йому дитину, — він мав такий переконливий вигляд молодого батька, наче йому доводилося щоночі прокидатися й міняти малому підгузки, а проте хто знає.