Донна Тартт - Щиголь

— До тебе гості, Піп, — сказав Гобі гучним і веселим голосом

Я побачив, як заворушилася її ковдра. З-під неї вистромився лікоть.

— Угум, — сказав сонний голос.

— У тебе зовсім поночі, моя люба. Ти не дозволиш мені підняти штори?

— Ні, не треба, від світла в мене болять очі.

Вона була меншою, ніж я її пам’ятав, і її обличчя — пляма в темряві — було дуже білим. Голова в неї була поголена, залишилося тільки пасмо волосся над лобом. Коли я боязко підійшов ближче, то побачив блиск металу в неї на скроні — заколка або шпилька, подумав я спочатку, перш ніж розгледів, що над вухом у неї грізним клубком згорнулися медичні металеві скоби.

— Я чула вас у коридорі, — сказала вона тихим хрипким голосом, перевівши погляд від мене до Гобі.

— Що ти чула, голубко? — запитав Гобі.

— Чула, як ви розмовляли. Космо також вас чув.

Спочатку я не помітив собаки, а потім побачив — сірий тер’єр скулився біля неї, посеред подушок і м’яких іграшок. Коли він підняв голову, я побачив його сиву шерсть на морді та затягнуті катарактою очі — він був дуже старий.

— Я гадав, ти спиш, голубко, — сказав Гобі, простягши руку, щоб почухати собаці підборіддя.

— Ти завжди це кажеш, але я ніколи не сплю. Привіт, — сказала вона, поглянувши на мене.

— Привіт.

— Хто ти?

— Мене звуть Тео.

— Яка музика тобі до вподоби?

— Я не знаю, — сказав я, а тоді, щоб не здаватися дурним, додав: — Бетховен.

— Чудово. Ти схожий на хлопця, якому подобається Бетховен.

— Справді? — приголомшено запитав я.

— Я тобі це сказала як комплімент. А я не можу слухати музику. Через головний біль. Це справжній жах. Ні, не треба, — сказала вона Гобі, який прибирав книжки, марлю та пакети з паперовими серветками зі стільця, який стояв поруч із ліжком. — Нехай він сяде тут.

— Сідай краще тут, — сказала вона мені, трохи посунувшись у ліжку, щоб звільнити для мене місце.

Спершу подивившись на Гобі, аби переконатися, що так буде о’кей, я сів на ліжко, обережно, однією сідницею, намагаючись не потурбувати пса, який підвів голову й дивився на мене сердитим поглядом.

— Не бійся, він тебе не вкусить. Хоч іноді він кусається. — Вона сонно подивилася на мене. — Я тебе знаю.

— Ти пам’ятаєш мене?

— Ми з тобою друзі?

— Так, — сказав я бездумно, а тоді збентежено подивився на Гобі, адже я їй збрехав.

— Я забула твоє ім’я, ти мені пробач. Хоч пам’ятаю твоє обличчя. — Потім, погладивши собаку по голові, вона сказала: — Я не впізнала свою кімнату, коли повернулася з лікарні. Я пам’ятала своє ліжко, свої речі, але кімната була інакшою.

Тепер, коли мої очі звикли до темряви, я побачив крісло-візок у кутку кімнати, пляшечки з ліками на столі біля її ліжка.

— Які твори Бетховена подобаються тобі?

— Ну…

Я дивився на її руку, що лежала на покривалі, на ніжну шкіру на внутрішній частині її руки з лейкопластиром на згині ліктя.

Вона сіла в ліжку, дивлячись повз мене на Гобі, чий силует маячив в освітлених дверях.

— Мені не можна говорити багато? — запитала вона.

— Ні, голубко.

— Я не думаю, що дуже стомилася. Сама не зрозумію. Ти стомлюєшся протягом дня? — запитала вона мене.

— Іноді. — Після смерті матері я нерідко засинав у класі й відключався в кімнаті Енді після школи. — Раніше зі мною такого не було.

— Зі мною теж. Тепер мене весь час хилить у сон. Я не можу зрозуміти чому. Це так занудно.

Гобі — я це помітив, озирнувшись на освітлені двері, — на мить відступив убік. Хоч це було дуже на мене не схоже, але з якоїсь незрозумілої причини мене опанувало нестримне бажання взяти її за руку, і тепер, коли ми були наодинці, я це зробив.

— Ти не проти? — запитав я в неї.

Усе відбувалося повільно, ніби я пересувався в глибокій воді. Було дуже дивно тримати чиюсь руку — руку дівчини, — а проте напрочуд нормально. Я раніше ніколи нічого подібного не робив.

— Зовсім ні. Це приємно. — Потім після короткої паузи — протягом якої я чув, як хрипко дихає маленький тер’єр, — вона сказала: — Ти не заперечуватимеш, якщо я на кілька секунд заплющу очі?

— Ні, — сказав я, проводячи великим пальцем по її суглобах, перебравши всі кісточки.

— Я знаю, це дуже нечемно, але нічого не можу з собою вдіяти.

Я дивився на її заплющені повіки, стулені губи, бліду шкіру та синці, бридку залізну скобу над вухом. Дивне сполучення того, що мене в ній хвилювало, і того, що хвилювати не може, наповнювало мене легким і бентежним почуттям.

Я винувато поглянув назад і побачив, що Гобі стоїть у дверях. Повернувшись навшпиньках до коридору, я тихо зачинив за собою двері, радий, що в коридорі так темно.